Система уроків з історії України в 11 класі

ТЕМА 1.УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Початок Другої світової війни та зміна кордонів України

Мета: схарактеризувати радянсько-німецький пакт про ненапад 23 серпня 1939 р. і таємний протокол до нього та їх роль у розв'язанні Другої світової війни і в подаль­шій долі українських земель; розкрити суперечливий процес приєднання до УРСР західноукраїнських зе­мель та їх радянізації; закріпити навички аналізу й зіставлення історичного матеріалу, уміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах, удосконалювати навички роботи з історичною картою; вихову­вати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності, розвивати толерантне ставлення до чужих поглядів і думок.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

І.  ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

ПЛАН:

1. Укладання радянсько-німецького пакту про ненапад. Початок Другої світової війни.

2.Включення до складу УРСР Північної Буковини і придунайських україн­ських земель.

3.Початок радянізації західних областей України.

4. Німецька окупація Лемківщини, Холмщини та Підляшшя.

     Проблемне питання уроку

-         Яку роль у долі західноукраїнських земель віді­грали радянсько-німецькі договори 1939 р.?

1.Укладання радянсько-німецького пакту про ненапад. Початок Другої світової війни.

     Розповідь вчителя. Напередодні Другої світової війни СРСР опинився в центрі між­народних відносин. Від його позиції залежав їх подальший хід. Прихильності СРСР домагалися як Англія з Францією, так і Німеч­чина. Перед радянським керівництвом постала проблема остаточно­го вибору орієнтира. На думку Сталіна союз з Англією та Францією, у кращому випад­ку, міг принести напружені відносини з Німеччиною (головний тор­говельний партнер СРСР), а в гіршому — війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР на певний час осторонь світового конфлікту і давав можливість втрутитись у нього в зручний момент. Також можна було розраховувати на припинення бойових дій з Япо­нією, на яку як союзник могла вплинути лише Німеччина, і на територіаль­ні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії та Руму­нії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР із гри та розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, а згодом і проти країн Заходу. Зрештою Сталін схилився до союзу з Німеччиною.

Робота з документом. Учні ознайомлюються з уривком виступу Сталіна на засіданні політбюро ЦКВКП(б) 19 серпня 1939 р.

1.  Чим мотивував Сталін необхідність зближення з Німеччиною і підписання договору з нею?

2.  Яку мету він переслідував?

Архівіст. На засіданні Сталін сказав: «Якщо ми погодимось на пропозицію Німеччини й укладемо з нею пакт про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу і втручання Франції та Англії в цю війну стане неминучим.

Першою перевагою, яку ми отримаємо, буде знищення Польщі аж до підступів до Варшави, включаючи українську Галіцію.

Гітлер дає нам повну свободу дій у Прибалтій­ських країнах і не заперечує з приводу повернення СРСР Бессарабії. Вона готова поступитися нам в якості зони впливу Румунію, Болгарію, Угорщину. В інтетесах СРСР, щоб війна вибухнула між Рейхом і капіталістичним англо-французським блоком. По­трібно зробити все, щоб ця війна тривала якомога довше з метою виснаження двох сторін.

Саме з цієї причини ми повинні погодитися на підписання пакту, запропонованого Гітлером».

     Учитель. Як відбувалось зближення СРСР з Ні­меччиною?

Історик. 20 травня 1939 р. нарком закордонних справ СРСР В. Молотов зустрічається з німецьким послом у Москві і ставить питання про підведення «політичної бази» під двосторонні відносини.

     У липні 1939 р. Німеччина відновила економіч­ні переговори з СРСР.

15 серпня 1939 р. В. Молотов запропонував ні­мецькому послу в Москві укласти пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною.

    20 серпня 1939 р. була підписана торгова угода.

23 серпня 1939 р. у Москві відбулися перегово­ри наркома закордонних справ СРСР В. Молотова і міністра закордонних справ Німеччини Ріббен-тропа. Результатом переговорів стало підписання Договору про ненапад строком на 10 років.

Запитання.

-         Під якою назвою цей документ увійшов в історію?

-         Що було передбачено цим документом?

-         Чи порушував цей договір інтереси інших країн?

-         Чи відповідав цей договір нормам міжнародно­го права тих років?

-         Чи правильно вчинило радянське керівництво, підписавши цей документ?

    Учитель. Стосовно радянсько-німецького догово­ру висловлюють різні точки зору. Ось деякі з них.

1. «За продление мирного состояния только для себя Советский Союз заплатил чрезвычайно высокую цену. Но национальные интересы нашей страны договор так и не обеспечил... За­ключение договора было политическим просче­том советского руководства». («Литературная газета», 1988)

2.«Заключение советско-германского договора было для СССР государствешой необходи­мостью» (Бовин А. Мирное сосуществование: история, теория, политика. — М., 1989)

3.«Договор о ненападении не избавлял советское государства от угрозы фашисткой агрессии, но давал возможность отдалить ее, выиграть время в интересах укрепления обороноспособ­ности страны, препятствовал созданию единого антисоветского фронта» («Советская Россия», 1989)

4.«Главным его (Сталина) мотивом было не само соглашение, а именно то, что стало предметом секретного протокола. То есть возможность ввода войск в Прибалтийские республики, в Польшу, Бессарабию и даже, в перспективе, в Финляндию. Центральным мотивом договора были имперские амбиции». («Правда»)

Учитель. Окрім основного договору про ненапад 23 серпня 1939р. був підписаний секретний до­датковий протокол. У чому суть цього документа?

Робота з документом.

Архівіст. Документ передба­чав розмежування сфер впливу між СРСР і Ні­меччиною в Європі. Сферою інтересу СРСР ста­ли Фінляндія, Латвія, Естонія, а також Бессарабія. Але оскільки договір передбачав розділ Польщі за лінією річок Сян, Вісла, Нарва, то до сфери ін­тересів СРСР потрапляли й українські землі, що перебували у складі Польщі. Литва потрапила до сфери інтересів Німеччини. Таким чином, документ стосувався західноукраїнських земель, віддаючи їх, Гітлер наче наголошував на своїй незацікавленос­ті Україною. Хоча вже 1938р. нацисти активно розігрували «українську карту».

     Завдання.Дайте оцінку цього документа.

Юрист. Згідно з міжнародним правом цей до­кумент можна оцінити як відкриту агресію. І Ні­меччина, і СРСР порушували усі міжнародні угоди: Пакт Ліги Нації 1919р.; Антивійськовий пакт 1921 р.; усі міжнародні угоди про ненапад 1932 р., а також комюніке урядів Польщі та СРСР 1938 р. Порушувався Сталіним і ленінський Декрет про мир, який на весь світ проголошував, що радян­ський уряд відмовляється від таємної дипломатії. Протокол був протиправним по суті.

Учитель. Пакт Молотова-Ріббентропа і таємний протокол, будучи актом са­мовільного розділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР та Німеччиною, фактично розв'язав руки Ні­меччині для початку Другої світової війни. Але вод­ночас він став своєрідною точкою відліку «збирання» українських земель у рамках однієї держави.

-         Коли розпочалася Друга світова війна?

Назвіть причини і характер Другої світової війни.

      1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали могутнього удару по польським військам. Упродовж першого тижня війни організова­ний опір польської армії було зломлено. Проте окремі польські час­тини продовжували чинити опір, а іноді навіть домагались окремих перемог. Але це не могло змінити загальної стратегічної обстанов­ки. Польща війну програла.

   - Як відреагували на воєнні дії проти Польщі її союзники Англія та Франція? Чи надали вони реальну допомогу Польщі?

    Німеччина, розпочавши війну, намагалась втягнути в агресивні дії і СРСР з метою зробити його співучасником і своїм союзником. 8, 5, 8, 12 вересня 1939р. Гітлер звертався до Сталіна з вимогою розпочати бойові дії проти Польщі. Але радянське керівництво від­повідало, що в потрібний час йому «обов'язково доведеться... поча­ти конкретні дії. Але ми вважаємо, що цей момент поки що не настав», а «поспішність може зіпсувати справу і сприятиме згурто­ваності ворогів».

-         Чим, на вашу думку, була продиктована позиція радянського керівництва? На що воно чекало?

      Така позиція радянського керівництва спонукала німецьке ко­мандування до розв'язання «польського питання» без Радянського Союзу. Німецькі війська перетнули лінію, вказану в таємному про­токолі, і просунулись далі на схід, підійшовши до Львова, Бреста, а також почали більш детально розглядати питання створення в Га­личині Української держави, спираючись на ОУН, яка мала органі­зувати антипольське повстання.

     17 вересня 1939р. кордони Польщі перетнула Червона Армія під командуванням маршала Тимошенка і зайняла територію Західної України.

     Плануючи напад на Польщу, радянське керівництво прагнуло знайти пропагандистське обґрунтування цій акції. Таким обґрунту­ванням стало пригнічене становище українців і білорусів у Польщі та їхнє беззахисне становище після розпаду Польської держави. Також наступ радянських військ збігся із від'їздом польського уряду 17 вересня 1939 р. до Румунії.

Напередодні вступу радянських військ на територію Польщі поль­ському послу в Москві було вручено ноту, в якій зазначалося: «Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Таким чином припинили свою чинність договори, укладені між СРСР і Поль­щею. Надана сама собі й залишена без керівництва, Польща перетво­рилась на зручне поле для всіляких випадковостей, несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому...радянський уряд не може... байдуже ставитися до того, що єдинокровні брати — українці та біло­руси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Унаслідок таких обставин радянський уряд дав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії.»

Бесіда.

Розповідь вчителя. Маючи таке ідеологічне обґрунтування, агресія проти Польщі була представлена як «визвольний похід» Червоної Армії. Під час «походу» Червона Армія зайняла територію меншу, ніж передбачалося таємним протоколом. Для врегулювання питань кор­дону в Москві розпочались переговори, які завершились підписан­ням 28 вересня 1939 р. Договору про дружбу і державні кордони і двох таємних протоколів до нього. За цим договором було остаточ­но поділено сфери впливу у Східній Європі й встановлено спільний радянсько-німецький кордон.

За цим договором ліквідовувалась Польська держава, встановлювався новий кордон по «лінії Керзона», сферою впливу Радянського Союзу ставала Литва в обмін на етнічно польські землі, що відходили до Німеччини, тощо. За цим договором у сферу німецького впливу потра­пили частково полонізовані українські етнічні землі — Холмщина, Підляшшя, частина Полісся, Посяння, Лемківщина, на яких проживало майже півмільйона українців. У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн. чол.).

Проблемні питання для обговорення та дискусії:

-                              Ваша оцінка позиції міжнародного співтовариства щодо СРСР. Чи була альтернатива не укладання пакту?

-                              Ваше ставлення до таємного протоколу. Визначте його моральність та правомочність.

-                              Оцініть переговори СРСР і Німеччини. Ваш прогноз міжнародного становища при їх несприятливому значенні.

2.Включення до складу УРСР Північної Буковини і придунайських україн­ських земель.

Розповідь вчителя.  29 березня 1940 р. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, заявив, що «у нас немає пакту про ненапад з Румунією. Це пояснюється наявністю невирішеного суперечливого питання щодо Бессарабії, захоплення якої Румунією Радянський Союз ніколи не визнавав, хоча ніколи і не ставив питання повернення Бессарабії воєнним шляхом». Початок німецького наступу у Франції прискорив дії радянського керівництва. Конкретні радянські воєнні приготування для вирішення «Бесса­рабського питання» розпочалися 9 червня 1940 р. Радянський нар­ком В. Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу ноту ультимативного характеру з вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Румунія, яка розуміла безперспективність опо­ру, змушена була погодитись з вимогою.

28 червня 1940 р. радянські війська Південного фронту під ко­мандуванням Г.Жукова перейшли Дністер і встановили свій конт­роль над зазначеними територіями. Необхідно зазначити, що Північна Буковина не згадувалась у жодній домовленості між СРСР і Німеччиною. Також ця територія ніколи не входила до складу Російської імперії на відміну від Бессарабії. Тому дії СРСР у Північній Буковині були сприйняті Німеччиною дуже негативно, і це прискорило розробку останньою планів війни проти СРСР. У середині липня 1940 р. німецький генеральний штаб почав розробку плану «Барбаросса» — плану нападу на СРСР.

Проблемні питання для обговорення та дискусії:

1.                                  Оцініть характер політичних зазіхань Радянського Союзу. Як це можна співставити з державницькимим ідеями Московської держави.

2.                                  Чи можна погодитись з урядовими трактуванням вересневого походу частин Червоної Армії як «визвольної місії від іноземного поневолення»?

3.                                  Ваша думка щодо визнання дій СРСР агресією щодо держав в складі яких перебували етнічні українські землі.

3.Початок радянізації західних областей України.

   Самостійна робота за завданням. Опрацювати відповідний текст підручника (§1-2 ст. 12-14).

Проблемні питання для обговорення та дискусії:

1.     Визначить політичні прорахунки дій радянського керівництва на Західній Україні.

2.     На вашу думку, що заважало виникненню у 1939р. організованого, дієвого та масового опору ствердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях ?

3.     Чи можна припустити, що репресії стосовно західноукраїнської, в першу чергу, культурно-релігійної еліти були політичною розправою радянського режиму за участь і підтримку визвольних змагань 1917-1920рр.?

4. Німецька окупація Лемківщини, Холмщини та Підляшшя.

     Розповідь вчителя. Сталін, прагнучи досягти контролю над Литвою, не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Холмщини, Підляшшя. Так частина українських етнічних земель (близько 16 тис. км.² з населенням 12 млн. осіб) опинилася під німецькою окупацією. Сталін керувався не праг­ненням врятувати «єдинокровних братів», а суто власними стратегічними інтересами.

Політика німецької влади на Лемківщині, Холмщині та Підляшші була направлена на те, щоб залучитися прихильністю українського населення.

-   було дозволене офіційне використання української мови.

-    право діяльності українських культурних, наукових, громадських товариств.

- не заборонялася діяльність політичних партій, якщо вони не ставали до опозиції окупаційній владі.

Бесіда.

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Метод «Прес». Робота над проблемним питанням уроку.

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати §1-2. Виконати завдання в к. карті. Індивідуальні завдання.

Окупація України військами Німеччини та її союзників

Мета: схарактеризувати хід бойових дій на території України в 1941—1942 рр.; розкрити причини поразки Червоної Армії та окупації України німецькими військами та їх союзниками; показати героїзм воїнів у боротьбі проти загарбників; закріпити навички аналізу і зіставлення історичного матеріалу, вміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах; виховати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку:  комбінований.

ХІД УРОКУ:

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Індивідуальні завдання по карткам

Картка № 1

1.Розкрийте причини Другої світової ві­йни і визначте її характер.

2.Які категорії українського населення стали жертвами репресій?

Картка № 2

1.     Як пакт Молотова—Ріббентропа впли­нув на розстановку сил у Європі?

2.     Чим викликана репресивна політика СРСР у Західній Україні?

Робота з картою

1.      Простежити по карті воєнні дії Німеч­чини та її союзників на першо­му етапі Другої світової війни.

2.      Простежити по карті територіальні змі­ни СРСР.

Опитування

1.      Чим були зумовлені успіхи Німеччини в 1939-1941 pp.?

2.      Як СРСР «упорядкував» свою зону впливу в Східній Європі?

3.      Які факти репресій СРСР у Західній Україні вам відомі?

Перевірка виконання завдань у контурних картах.

ІІІ. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

ПЛАН:

1.Напад фашистської Німеччини на СРСР. Бойові дії 1941 р.

2.Причини невдач Червоної Армії.

3.Мобілізаційні заходи 1941 р. в Україні. Евакуація.

4.Наступальні операції радянських військ навесні 1942 р. та їх поразки. Завершення окупації України німецькими військами.

5.Відновлення української держави.

1.Напад фашистської Німеччини на СРСР. Бойові дії 1941 р.

Слово учителя. 22.06.1941 р. Німеччина на­пала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна. Окупація України військами Німеччини та її союзників була здійснена за короткий період з 22 червня 1941 р. і до 22 липня 1942 р. Захоплення те­риторії України (як і інших районів СРСР) обійшлося фашистам дорогою ціною, тому що Червона армія і населення республіки вчинили мужній опір агресії. Величезними були і жертви, які зазнав наш народ. Німеччині не вдалося здійснити стратегічний план «блискавичного захоплення» СРСР. У грудні 1941 р. наступ фашистських військ був зупинений радянськими військами під Мо­сквою, а з 1943 р. почалося вигнання загарбників з території СРСР.

Бесіда.

Розповідь учителя. 22 червня 1941 р. авіація Німеччини нанесла масовані удари по аеродромах, залізничних вузлах, військово-морських базах, місцях розквартирування військових частин, багатьох містах на глибину 250 - 300 км. від державного кордону. Після цього в межі СРСР вторглись сухопутні сили Німеччини. Майже одночасно у війну проти СРСР вступили Румунія, Італія, Фінляндія, Угорщина. На усьому фронті розгорнулися за­пеклі бої.

    План війни Німеччини проти СРСР (план «Барбароса») був розроблений головнокоман­дуванням сухопутних військ за наказом Гітлера. Остаточний варіант плану «Барбароса» після тривалого обговорення у Ставці Гітлера, у Генштабі сухопутних військ, інших штабах був затверджений 5 грудня 1940 р. (план «Отто»).

Архівіст.Зміст плану «Барбароса»

Завдання німецьких військ і військ їхніх союзників:

    Загальне стратегічне завдання німецьких військ і військ союзників Німеччини - нанесен­ня поразки СРСР до настання зими.

    Для здійснення стратегічного завдання необхідно:

        розколоти радянський фронт північніше і південніше Прип'ятських боліт;

        знищити радянські війська на захід від річок Дніпро і Західна Двіна, не допустити їхнього відходу у глиб Росії;

        захопити Мурманськ, Ленінград, Донбас. Вийти на лінію Архангельськ-Волга-Астрахань.

    Термін нападу на СРСР - травень 1941 р. (незабаром термін нападу був змінений на 22 червня 1941 р.)

     Воєнний історик. Для здійснення плану «Барбароса» гітлерівське командування виділило 190 дивізій (5,5 млн. чоловік); 3712 танків; 4950 бойових літаків; 193 бойові кораблі; 47260 польових гармат і мінометів.

    Вздовж західного кордону СРСР були розгорнуті три групи армій:

«Північ» - головне завдання: наступ на ленінградському напрямку, розгром радянських військ у Прибалтиці, захоплення Ленінграда, портів на Балтійському морі, включаючи Таллінн і Кронштадт.

«Центр» - головне завдання: наступ на московському напрямку, оточення і знищення радянських військ у Білорусії, наступ на Москву.

«Південь» - головне завдання: наступ на київському напрямку, знищення радянських військ на Правобережній Україні, наступ на схід від Дніпра.

     У Фінляндії була розгорнута німецька армія «Норвегія». Її завдання - оволодіти Мур­манськом. Фінські війська повинні були сприяти групі армій «Північ» у захопленні Мур­манська.

     Група армій «Південь» була націлена на територію України. До її складу входило 57 дивізій (44 німецьких і 13 румунських), 9 румунських і 4 угорські бригади. Воєнні дії група армій «Південь» повинна була здійснювати за підтримки 4-го німецького повітряного флоту (близько 800 літаків) і румунських ВПС (близько 500 літаків).

     Розповідь учителя. Ціною величезних жертв радянські війська намагалися спочатку зупинити, а потім максимально уповільнити просу­вання німецько-фашистських військ у глиб території СРСР. Протягом трьох тижнів противник просунувся на північно-західному напрямку до 500 км., на західному - до 550 км., на південно-західному - до 300 - 350 км. Німецькі війська і війська їхніх союзників окупу­вали територію Латвії, Литви, значну частину Білорусії, Молдавії, України, Росії. Їм вдало­ся блокувати із суходолу Ленінград, вийти на ближні підступи до Москви, захопити майже весь Крим. Над Радянським Союзом нависла смертельна небезпека. Під загрозою опинився не тільки державний суверенітет, але й саме життя населення СРСР. Німецьке керівництво не приховувало, що у випадку перемоги буде здійснене масо­ве фізичне знищення і поневолення народів СРСР. Але домогтися повної перемоги фа­шистам не вдалося.

У грудні 1941 р. радянські війська вперше за всю Другу світову війну завдали великої поразки армії фашистської Німеччини - у битві за Москву. Після перемоги в цій битві Чер­вона армія почала загальний наступ від Ленінграда до Чорного моря. Закріпити успіх ра­дянські війська не змогли. Влітку - восени 1942 р. німецько-фашистські війська зуміли провести цілий ряд успішних наступальних операцій, блокувати Ленінград, захопити Дон­бас, Крим, вийти до Волги і Кавказу. 17 липня 1942 р. почалася героїчна оборона Сталінграда (Сталінградська битва), 25 липня 1942 р. - битва за Кавказ. Запеклі бої в першому періоді війни розгорнулися і на території України.

Подальшу розповідь вчитель будує на матеріалі таблиці

Літньо-осіння кампанія 1941 р.
Радянські війська західних округів вели в червні-липні прикордонні бої, виявляючи мужність і відвагу.     Завзятий опір ворогу вчинили радянські війська на лінії укріпрайонів, які почали будувати перед війною. Тут німецькі війська були затримані до липня і зазнали втрат.
Назва		Дата		Перебіг подій, результати
Танкова бит­ва в районі Рівне – Дубно -   Луцьк - Броди		23—29 черв­ня 1941 р.		Перша велика танкова битва Другої світової війни, у якій з обох боків брало участь понад 5 тис. танків. Радянські механізовані кор­пуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли в наступ без належної підготовки й авіаційного прикриття. Зустрічний танковий бій завершився май­же повним розгромом радянських механізованих корпусів
Значення. Хоча просування ворога й було затримано на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога з ходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста, примусив ворога дочасно ввести в бій резерви
У середині липня розгорнулися оборонні бої на житомирському, київському, умансько­му, одеському напрямках. Головне завдання Червоної армії в цих боях - максимально затримати просування ворога, який рвався до промислових районів України і нафтових джерел Кавказу.
Київська оборонна операція	7 липня — 26 вересня 1941р.		5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону між 5-ю і 6-ю радянськими арміями і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирі­шальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. Але німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11—14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволо­діти містом. 21 серп­ня А. Гітлер прийняв рішення припинити лобові атаки міста. Тим часом склалось загрозливе становище на флангах Південно-Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини обі­йшли захисників міста з півдня і півночі й замкнули кільце оточен­ня біля Лохвиці. Наказ про відступ радянських військ було віддано занадто пізно, і в оточення потрапило чотири радянські армії. 19 ве­ресня німецькі війська вступили до Києва
Значення. Зірвала плани німецького командування швидко оволодіти містом. Примусила його змінити напрямок головного удару, що зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса»
У жовтні-листопаді 1941 р. після тяжких боїв радянські війська залишили Донбас
Оборона Одеси	5 серпня — 16 жовтня 1941р.		Після поразки Південного фронту румуно-німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко захопити місто ворогові не вдалося. Декілька штурмів міста було відбито з великими втратами для во­рога. Перед тим як залишити місто, радянські війська провели вда­лу десантну операцію в районі села Григорівка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийняте у зв'язку з проривом німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога
Значення. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, відволікали на себе значні сили ворога, завдавши йому великих втрат (понад 300 тис. осіб). Оборона міста створювала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю аквато­рію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та нафтовим родовищам
Оборона Севастополя	30 жовтня 1941р. — 4 липня 1942 р.			У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. 30 жовтня вони вийшли на далекі підступи до міста. Місто не було обладнане оборонними спорудами із суходолу, проте мало добре продуману оборону з моря. У короткий термін навколо нього було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірване від тилових районів суходо­лом, Чорноморський флот упродовж 250 днів забезпечував оборону міста всім необхідним. Неодноразові штурми міста німецькими і ру­мунськими військами були відбиті зі значними втратами для ворога. Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському п-ві дала змогу німецьким військам здійс­нити вирішальний наступ, прорвати оборону Севастополя. 3 липня 1942 р. Ставка дала наказ про евакуацію військ, проте вже було піз­но. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста
Значення. На тривалий час оборона Севастополя прикувала значні сили німецьких військ, завдав­ши їм суттєвих втрат. Були зірвані плани щодо знищення Чорноморського флоту СРСР

Бесіда.

2.Причини невдач Червоної Армії.

Бесіда.

Розповідь учителя.

Причини поразки радянських військ

1.   Радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не вжило необхід­них заходів для належної підготовки радянських військ для відсічі ворога; постійне мусування тези, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (заява ТАРС від 14 червня 1941 р., в якій версія про підготов­ку Німеччини для нападу на СРСР називалася провокаційною).

2. Серйозні прорахунки були допущені Й. Сталіним і Генеральним штабом у визначенні напрямку головного удару ворога. Головним ра­дянське командування помилково вважало наступ на Україну, тоді як згідно з планом «Барбаросса» головний удар мала наносити група армій «Центр».

3. Значний бойовий досвід німецького командування і бойових ча­стин, ведення сучасних мобільних бойових дій із застосуванням знач­ної кількості танків і літаків.

4. Невдале розташування радянських військ для ведення оборон­них боїв. Розташування радянських військ трьома ешелонами (57, 52 і 62 дивізії) призвело до того, що з'єднання вступали у бій по черзі, і це давало можливість розбити їх частинами.

5. Радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв. Пе­редбачалось вести війну «малою кров'ю і на території ворога». Скла­ди боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувались занадто близько до кордону і вже в перші дні війни опинились у руках ворога. Так, противник захопив 5 млн. 400 тис. гвинтівок з 7 млн. 600 тис, 191 з 240 тис. кулеметів. Як результат одна гвинтівка припадала на три-п'ять бійців.

6. На новому кордоні не було завершено будівництво оборонних споруд до початку бойових дій. До того ж вони були невдало розташо­вані («лінія Молотова»). Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні.

7. Масові репресії в армії 1937—1938 рр. та в подальші роки при­звели до винищення кращих командних кадрів Червоної Армії. Було знищено понад 37 тис. чоловік командного складу всіх рівнів. Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду.

8.   Війська не були вчасно приведені у бойову готовність (за окре­мими виключеннями), щоб дати належну відсіч ворогові, незважаючи на те, що сталінське керівництво було вчасно попереджено про мож­ливий напад.

9. Авіація була зосереджена на основних аеродромах, а не на польо­вих, що призвело до величезних втрат на початку війни. (У перші години війни на 66 аеродромах було знищено 579 літаків.)

3.Мобілізаційні заходи 1941 р. в Україні. Евакуація.

Самостійна робота за завданням. Опрацювати відповідний текст підручника  (§3 ст.19-21)

Бесіда.

Учитель узагальнює відповіді учнів, при потребі доповнюючи їх.

4. Наступальні операції радянських військ навесні 1942 р. та їх поразки. Завершення окупації України німецькими військами.

Повідомлення учня.  Заслуховується повідомлення учня.

5.Відновлення української держави.

Повідомлення учня.  Заслуховується повідомлення учня.

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Дискусія.

Клас ділиться на три групи, завдання яких —довести свою точку зору.

1-а група. СРСР готувався до війни з Ні­меччиною, але віроломний і раптовий на­пад фашистів призвів до тимчасових невдач на початку Великої Вітчизняної війни.

2-а група. СРСР не тільки був готовий до війни, але й сам збирався напасти на Ні­меччину влітку 1941 р.

3-я група. СРСР не був підготовлений до відсічі агресії через помилки Сталіна і вищого керівництва.

Бесіда.

ІV. ПІДСУМКИ УРОКУ

ІІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати § 2-3. Індивідуальні завдання.

Окупаційний режим в Україні

Мета: розкрити суть «нового порядку», встановленого окупантами; показати злочини окупантів на українських зем­лях; закріпити навички аналізу й зіставлення історичного матеріалу, уміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах; вихову­вати почуття патріотизму, поваги та шани до ветеранів та учасників війни, почуття неприязні до поневолення, рабства, ідей фашизму та нацизму

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І.  ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Пошта.

III. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ІV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

ПЛАН:

1. Плани нацистської Німеччини щодо України.

2.Розчленування України. Нацистський «новий порядок».

3.Голокост.

4.Колабораціонізм.

1. Плани нацистської Німеччини щодо України.

Учитель. Окупація починається з війни. Існує точка зору, що людству необхідна війна «як рушійна сила прогресу». Ви згодні з цим?

Давайте спробуємо вирішити це питання за допомогою методу «Акваріум». Я вам нагадаю основні правила: чіткість висловлювань, точність, лаконізм.  Я запрошую нашу «золоту рибку» зайняти місце в акваріумі. (Одна учениця  сідає на стільці посередині кабінету й починає доводити теорію «війна – рушійна сила прогресу»).

Учениця. На світі нема нічого вічного. Все тече, все змінюється. Ці істини давно відомі. Для того щоб продовжити вічність треба знищити те, що було раніше. Адже в процесі розвитку допускається чимало помилок, злочинів, несправедливості. Підтвердженням цього є Книга книг – Біблія. Сам Господь допустив не один Всесвітній потоп, для того, щоб знищити всі гріхи й продовжити вічне життя за законами Божими. Після знищення старого на зміну приходить нове, краще. Отже, війна - це рушійна сила прогресу.

Учитель. Хто бажає висловити свою точку зору з приводу сказаного?

Учні висловлюють свої думки. 

Учитель. Що ж, ми почули кілька думок. Давайте підведемо підсумки. Хто погоджується з думкою «золотої рибки»? (Учні голосують). Хто підтримує думку її опонентів?

Я дуже рада, що ви не потрапили на гачок «золотої рибки». Дійсно, війна – це злочин проти людства, а окупація – непростий період у житті народу.

     Наміри гітлерівців на окупованих територіях були викладені в пла­ні «Ост» — плані знищення населення та «освоєння» окупованих територій на сході. Він розроблявся під керівництвом Гітлера, Гіммлера, Розенберга та інших нацистських діячів. Хоча його розробка не була остаточно завершена і він у повному обсязі так і не був затверджений (лише його економічна частина), ідеї, покладені в його основу, активно впроваджувалися на окупованій території. За цим планом, зокрема, передбачалося:

-         часткове онімечення місцевого населення;

-    масова депортація, у тому числі українців, до Сибіру;

-    заселення окупованих земель німцями;

-    підрив біологічної сили слов'янських народів;

-    фізичне знищення слов'янських народів.

  Для управління окупованими територіями ІІІ рейхом було створено  спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій. Очолював міністерство Розенберг. Воно складалося із чотирьох відділів: політичного, адміністративного, економічного, цивільного. Останньому безпосередньо підпорядковувався рейхскомісаріат України.

Бесіда.

2. Розчленування України. Нацистський «новий порядок».

Випереджальне завдання. Зверніть увагу на класну дошку, де знаходиться схема «Окупаційний режим на Україні». Тут позначені основні риси нацистської влади. Вам треба розшифрувати їх і доповнити схему.

Рейхскомісаріат Україна		Дистрикт Галичина	Трансністрія		Прифронтова зона			Місцеві органи влади, поліція
Розчленування України								Колабораціонізм
Окупаційний режим в Україні
«Новий порядок»
Репресії	Пограбування економічних ресурсів			Збереження колгоспів		Голокост		Згортання мед. обслуговування

Самостійна робота за підручником.  Опрацювати відповідний текст підручника (§4 ст.27-29).

Робота з картою.

Розповідь учителя. Розчленування України стало однією зі складових політики «нового порядку», метою якої було створення українських земель на життєвий простір для арійської раси. Українські землі як найбільш родючі мали стати джерелом постачання продукції та сировини для «нової Європи». Народи, які населяли окуповані території, підляга­ли знищенню або виселенню. Та частина, що виживе, перетворюва­лась на рабів. По завершенню війни передбачалось переселити на українські землі 8 млн. німецьких колоністів.

У вересні 1941 р. Гітлер призначив на посаду рейхскомісара Украї­ни «випробуваного бійця» націонал-соціалістичної партії Е. Коха, який нагадував своїм підлеглим: «Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати. Ми прийшли сюди не для того, щоб роздавати манну не­бесну, а щоб створити передумови для перемоги. Ми — панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біоло­гічно в тисячу разів цінніший порівняно з місцевим населенням.

...немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання повинно бути виконане, незважаючи на втра­ти. Фюрер наказав вивезти з України до Німеччини 3 млн. тонн зерна, і ми повинні це зробити».

Ще відвертішим був рейхсляйтер генерал-губернаторства X. Франк, який цинічно заявив: «Після нашої перемоги я відправлю українців хоч на фарш».

 Бесіда.

 Розповідь учителя. «Новий порядок», запроваджений загарбниками, включав у себе:

—систему масового знищення людей;

—систему пограбування;

—систему експлуатації людських і матеріальних ресурсів.

   Особливістю німецького «нового порядку» був тотальний терор. Із цією метою було створено систему каральних органів — державну таємну поліцію (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) і озброєні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеч­чини (СС).

На територіях, окупованих нацистами, знищено мільйони мирних жителів, виявлено майже 300 місць масового знищення населення, 180 концтаборів, понад 350 гетто тощо. Щоб запобігти руху Опору, німці запровадили систему колективної відповідальності за акт терору чи саботажу. Розстрілу підлягали 50 % євреїв і 50 % українців, росіян та інших національностей від загальної кількості заручників. Найбі­льшими місцями загибелі мирних жителів — євреїв, українців, росіян та інших, були Бабин Яр у Києві (понад 150 тис), Дробицький Яр у Харкові (30 тис), Доманівка і Богданівка на Одещині (понад 50 тис.) тощо. Загалом на території України під час окупації було знищено 3,9 мирних жителів, серед яких 1,4—1,6 млн. євреїв.

Порушуючи міжнародні конвенції, нацисти вдалися до масового знищення військовополонених на території України: в Янівському таборі (Львів) загинуло 200 тис., у Славутинському (так званому грослазареті) — 150 тис., Дарницькому (Київ) — 68 тис., Сирецькому (Київ) — 25 тис, Хорольському (Полтавська обл.) — 53 тис., в Уманській Ямі — 50 тис. чоловік. Загалом в Україні було знище­но майже 2 млн. військовополонених.

Засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Є свідчення, що в листопаді 1941 р. в Східній Пруссії Гітлер провів нараду з найвищими чинами СС, на якій було прийнято рішення про штучне створення голоду в Україні. Німецька адміністрація вже в грудні 1941 р. вирішила збільшити обсяг продовольчих поставок рейху з України. Крім масових знищень окупанти проводили й ідеологічну обробку населення (агітація і пропаганда), мета якої — нейтралізувати наслід­ки ідеологічної діяльності сталінського режиму, підірвати волю до опору, пробудити ниці почуття, розпалити національну ворожнечу. Окупанти видавали 190 газет загальним тиражем 1 млн. примірників, діяли радіостанції, кіномережа, виставки різної тематики, пересувний пропагандистський центр. У своїй ідеологіч­ний роботі нацисти використовували факти недавнього минулого: ма­сові злочини сталінського режиму (терор, голодомор тощо). Жорстокість, зневага до українців та людей інших національностей, як до людей нижчого ґатунку, були головними рисами німецької системи управління. «Не будьте м'якими і сентиментальними» — ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного режиму. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних жителів розстрілювали на місці. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міста заборонялося користуватися залізничним і кому­нальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптекою. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено» тощо. Окупаційна влада відразу почала провадити політику економіч­ної експлуатації та нещадного гноблення населення. Промислові підприємства, що уціліли, окупанти оголосили власністю Німеччи­ни і приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів тощо. Частину під­приємств повернули колишнім власникам. Робітників примушува­ли працювати по 12—14 год. на добу за мізерну заробітну плату. Фашисти не стали знищувати колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювали так звані громадські збори, або загальні двори, і державні маєтки з головним завданням постачати хліб та інші сільськогосподарські продукти для гітлерівської армії та вивезення до Німеччи­ни. Праця на цих «дворах» і «маєтках» нагадувала справжню пан­щину, рабство. 85 % постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося за рахунок України. Гітлерівці запровадили величезну кількість різних поборів з на­селення. Його змушували платити податки за будинок, садибу, две­рі, худобу, домашніх тварин (собак, кішок). Селянин, незалежно від того, мав чи не мав корову, мусив здати 600—700 літрів молока (або ж сплатити податок). Вводилося подушне — 120 крб. за чолові­ка і 100 крб. за жінку. Крім офіційних податків, окупанти вдавали­ся до прямого пограбування, мародерства. Вони забирали в населен­ня не тільки продукти харчування, а й майно, реквізували годинники, велосипеди тощо. Пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантич­ністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне товариство Сходу», яке мало 30 ко­мерційних відділів із 200 філіями на місцях. У його операціях при­ймали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм.

Пограбування України проявилося в таких цифрах: до березня 1943 р. до Німеччини було вивезено 5950 тис. тонн пшениці, 1372 тис. тонн картоплі, 2120 тис. голів худоби, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 400 тис. голів свиней, 406 тис. голів овець. До березня 1944 р. ці цифри вже значно виросли: 9,2 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса та мільйони тонн іншої промислової про­дукції і продовольства.

Серед інших заходів окупаційної влади була примусова мобіліза­ція робочої сили до Німеччини. Умови життя більшості остарбайтерів були нестерпними, за винятком окремих випадків. Мінімальна норма харчування і фізичне виснаження від надмірної праці спри­чиняли поширення хвороб і високий рівень смертності. Один з дія­чів ОУН Ю.Бойко так характеризував становище України: «Нині Україна — типова колонія. Методи колоніального поневолення мало чим відрізняються від тих, які європейці запроваджують серед чор­ношкірих в Африці». Усього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено близько 2,5 млн. осіб.

Одним із заходів «нового порядку» стало тотальне привласнення культурних цінностей УРСР. Грабувалися музеї, картинні галереї, бібліотеки, храми. До Німеччини вивозилися коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, книги. За роки окупації було знищено велику кількість архітектурних пам'яток. До теперішнього часу залишається нез'ясованим, хто винен у знищенні Успенського хра­му Києво-Печерської лаври.

У різних регіонах окупаційний режим мав свої особливості:

— На території дистрикту «Галичина» режим терору був менш жорстоким. Тут було дозволено функціонування українських громадських установ, кооперативних організацій, закладів освіти. В ор­ганах місцевого самоврядування українцям надавалась перевага над поляками.

—У східних районах, що знаходились під владою військової адмі­ністрації, допускалось існування деяких українських громадських організацій і не існувало всеохоплюючого систематичного поліцей­ського терору.

—На території Трансністрії режим був більш ліберальним — не було такого терору, дозволялась торгівля. Влада чітко виконувала наказ Антонеску: «Брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо, без всяких церемоній».

Учитель. Зараз дуже часто можна почути думку: ми б давно жили в Європі і були б членами ЄС, якби війну виграв Гітлер. Тобто, доля б України була кращою. Що скажете на це ви?

Під час відповіді використайте метод «Прес». (Бажаючі учні висловлюють свої думки).

Учитель. А тепер з приводу цього питання мене цікавить думка нашого експерта.

Експерт. Опрацювавши чимало документів під час підготовки до уроку, я можу впевнено заявити, що ця думка хибна. Я хочу процитувати найцікавіші, на мою думку, висловлювання фюрера та його оточення щодо майбутнього України.

Гітлер про Україну. 17 вересня 1941 рік.

«…Було б помилкою дати освіту місцевим людям. І я зовсім не прихильник створення університету в Києві».

11 квітня 1942 року.

«Якщо росіяни, українці та інші вмітимуть читати й писати, це може нам тільки нашкодити».

Із розпорядження рейхскомісара України

Еріха Коха 24 жовтня 1942 року.

«Закрити всі школи, інститути, в яких навчаються учні старше 15 років, а всіх учнів і викладачів цих закладів відправити на роботи до Німеччини. Крім 4-класних шкіл не повинно бути жодної школи».

Із секретної німецької інструкції щодо України (листопад 1942 р.)

« 1. Наші вороги: комуністи, прихильники Бандери, партизани.

 2. «Просвіти» обсервувати.

3. Відібрати культурно-освітні установи, театри, кіно.

4. Церкви не допустити до згоди.

5. Не поборювати сухот, тифу. Закрити лікарні для населення.

6. Суди лише німецькі. Кожен німець – суддя.

7. Хуліганство карати лише тоді, коли шкодить німцям.»

І, нарешті, все це має своє пояснення – німецький генеральний план «Ост», відповідно до якого був встановлений окупаційний режим:

-       Знищити на окупованих землях 30 млн. чоловік.

-       Виселити протягом 30 років близько 50 млн. поляків, українців, білорусів, литовців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Африки.

-       Онімечити решту населення, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн. німецьких колоністів.

-       Знищити СРСР як цілісну суверенну державу.

-       Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.

-       Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих землях.»

Ось яка доля чекала нас, а не Європа в разі перемоги Гітлера.

    Бесіда.

3. Голокост.

    Запитання на повторення. Які антисемітські закони були прийняті в гітлерівській Німеччи­ні в 1933—1941 рр.?

    Розповідь учителя. Становлення «нового порядку» було тісно пов'язане з «остаточ­ним вирішенням єврейського питання». Напад на Радянський Союз став початком планомірного і систематичного знищення нацис­тами та їх посібниками єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост. Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. Тут за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп'ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв (загалом 160 тис. чол.). За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них діяли в Україні), які мали знищува­ти «ворожі елементи», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефективними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 тис. євреїв). У січні 1942 р. нацистське керівництво приймає рішення про створення на терито­рії Польщі шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцім, Белжець), до яких вивозились євреї із західних областей України. Для конце­нтрації євреїв перед знищенням створювалась система гетто та єв­рейських житлових кварталів. Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищен­ням населення гетто, яких в Україні нараховувалося понад 350. На території СРСР протягом 1941—1942 рр. було ліквідовано май­же всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або зни­щено на місці. Загалом на території України було знищено близько 1,4—1,6 млн. євреїв. Фашисти здійснювали тиск на українське населення, щоб не до­пустити з їхнього боку допомоги євреям. Однак відомо тисячі фак­тів допомоги євреям з боку українців, навіть із ризиком для власно­го життя. Тільки в Галичині, за неповними даними, відомо 100 фактів покарання українців за переховування євреїв. 1755 українців на 2001 р. за рятування євреїв удостоєні парламентом Ізраїлю почесно­го звання «Праведник світу».

    Бесіда.

4.Колабораціонізм.

    Розповідь учителя. На території України крім окупаційних воєнної і цивільної адмі­ністрацій створювалась допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з оку­пантами: бургомістри в містах, голови в районах, старости в селах, допоміжна поліція. На співробітництво з окупантами з різних при­чин погодилося до 10 % населення.

    Причини, що спонукали йти на службу до окупантів, були такими:

—   бажання помститися радянській владі за всі кривди, що їм завдала;

—   ідеологічне несприйняття радянської влади, комуністичної ідеології, антисемітизм;

—   страх за своє життя і життя близьких;

—   кар'єризм, прагнення пристосуватися до нових умов життя;

—   позиція радянського уряду щодо військовополонених, яких вважали зрадниками;

—   обман нацистської пропаганди;

—   прагнення за допомогою Німеччини боротися за незалежність України.

Серед найзначніших збройних формувань українців у складі ні­мецької армії та каральних органів можна назвати:

—Легіон українських націоналістів у складі двох батальйонів «Роланд» (командир — Є.Побігущий, 350 стрільців) і «Нахтігаль» (командир — Р.Шухевич, 330 стрільців). Батальйон «Роланд» так  і не взяв участь у боях в Україні. Після розформування вказаних батальйонів на їх основі було створено 201-й батальйон охоронної поліції, який діяв до грудня 1942 р. в Білорусії та вів боротьбу з пар­тизанами. Після розформування батальйону його особовий склад було розпущено, а командний — ув'язнено у Львові. Кільком команди­рам, і зокрема Р. Шухевичу, вдалося втекти з ув'язнення.

—Дивізія вафен СС «Галичина» (9—12 тис. солдатів). Про утво­рення дивізії було оголошено 28 квітня 1943 р. За деякими джере­лами, бажаючих вступити до дивізії було від 62 до 84 тис. чоловік. Медичну комісію пройшли 52 тис. чоловік. Згідно з наказом Гіммлера заборонялось говорити про дивізію «Галичина» як «про україн­ську дивізію чи про українську націю». Наприкінці 1944 р. дивізія була перейменована в Першу українську дивізію Української національної армії. У березні 1945 р. було створено Другу українську дивізію УНА (фактично полк).

—Поліцейські батальйони.

У складі німецької армії на 1944 р. воювало 220 тис. українців.

Бесіда.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда .

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Опрацювати §4. Індивідуальні завдання.

Україна в 1943 р.

Мета: pозвинути уявлення про події 1943 р., що відбувалися на території УРСР в процесі визволення її від фашистських загарбників; показати героїзм визволителів;  навчити працювати з усіма доступними джерелами знань, вміти самостійно добувати історичну інформацію за темою; розвинути вміння на основі історичних факторів обстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, толерантно ставитися до думок та поглядів інших; виховувати учнів у дусі пат­ріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

БЕСІДА.

ІІІ. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

ПЛАН:

1.Визволення Донбасу, Лівобережної України.

2.Битва за Дніпро.

3.Особливості руху Опору в Україні в 1943 р.

Самостійна робота за підручником. Користуючись текстом підручника та статистичним матеріалом, скласти тези згідно з планом уроку.

СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ У БИТВІ ЗА ДНІПРО
Назва	Німеччина	СРСР
Солдати	1240 тис.	2633 тис.
Танки	2100	2400
Гармати/міномети	12 600	51 200
Літаки	2100	2850

Тестування.

Дайте відповіді на запитання навчаючого тесту.

1. Перший населений пункт, звільнений на території України, …(с. Півнівка).

2. Визволення Лівобережної України та Донбасу почалось після перемоги в... (Курській битві).

3. Визволення Лівобережної України та Донбасу відбулось в ... р (1943 р.).

4.Донбаська операція радянських військ відбувалася... (13 серпня — 22 вересня 1943 р.).

5. Відступаючи з Лівобережної України і Донбасу, німці проводили політику... («випаленої землі»),

6. І, II, III, IV Українські фронти були перейменовані... (Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти).

7.«Східний вал» — це ... (система німецької оборони вздовж правої берега Дніпра. Тут передбачалось зупинити наступ радянських військ)

8.Форсування Дніпра радянськими військами почалось... (у ніч на 21 вересня 1943 р.).

9.У вересні радянські війська оволоділи на правому березі Дніп­ра ... (20) плацдармами.

10.«Сірі піджаки» — це... (новобранці, що були поспіхом мобілі­зовані на Лівобережжі та непідготовленими кинуті в бій при фор­суванні Дніпра).

11.Для здійснення вирішального наступу на Київ радянське ко­мандування спочатку обрало... (Букринський плацдарм). Проте ця спроба виявилась невдалою.

12.Наступ на Київ, який завершився визволенням міста, здійс­нювався з ... (Лютизького плацдарму).

13.Київ було звільнено від гітлерівських загарбників... (6 листо­пада 1943р.).

14.У визволенні Києва разом з радянськими військами брала участь і ... (Чехословацька бригада під командуванням генерала Л.Свободи).

15.У 1943 р. рейд у Карпати здійснило партизанське з'єднання під командуванням... (С.Ковпака).

16. III надзвичайний Великий збір ОУН(Б) відбувся... (у серпні 1943).

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

БЕСІДА.

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

VІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати §5. Індивідуальні завдання.

Україна на завершальному етапі війни 1944—1945 рр.

Мета: охарактеризувати процес завершення визволення України; показати участь українців у визволенні народів Євро­пи; розкрити становище на західноукраїнських землях у 1944—1945 рр.; закріплювати навички аналізу і зістав­лення історичного матеріалу, вміння розглядати істо­ричні явища в конкретно-історичних умовах; вихову­вати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ  ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Пінг-понг.

ІII.     ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

ПЛАН:

1.Визволення Правобережної України і західноукраїнських земель.

2.Примусове виселення народів — новий злочин сталінського режиму.

3.Рух Опору на завершальному етапі війни.

4.Чи була для українців війна 1941—1945 рр. Великою Вітчизняною?

5.Втрати України. Джерела та ціна перемоги.

1.Визволення Правобережної України і західноукраїнських земель.

Робота за завданням. Опрацювати відповідний текст підручника (1 група - §6 ст.45-47, 2 група - § 6 ст. 50-51).

Бесіда.

Отже, підсумовує вчитель, у результаті проведених у січні — жовтні 1944 р. чотирма Українськими фронтами воєнних операцій територія українських земель була остаточно звільнена від гітлерівській загарбників. 8 жовтня 1944 р. було визволено останній населений пункт УРСР у межах кордонів 1941 р. (ст.Лавочне). 14 жовтня 1944 р. урочисте засідання в Києві з нагоди визволення України. 28 жовтня 1944 р. було визволено Ужгород — останній населеній пункт у межах сучасних кордонів України.

Закріплення вивченого. Назвіть основні наступальні операції Червоної Армії по визволенню України на завершальному етапі війни?

2.Примусове виселення народів — новий злочин сталінського режиму.

Робота за завданням. Для розкриття цього питання використовується метод діалогу з учнями, а також робота з документальним матеріалом.

-                                    Що ви знаєте про долю кримських татар?

Так, справді, їх було депортовано або інакше кажучи вислано за межі їх етнічної Батьківщини. Офіційна версія звучала так: «державна зрада, співробітництво з окупантами».

-                                    Чи взагалі можна пред'являти таке звинувачення цілому народу?

Відповідь мотивуйте, спираючись на матеріал підручника. (ст. 53-54) .

-                                    Хто складав, на вашу думку, більшість із загального числа виселених?

-                                    Що підтверджує той факт, що це була цілеспрямована, безжальна політика на винищення татарського населення?

Отже, кілька десятків років над цілим народом висіло звинувачення в зраді. Що ви знаєте про теперішнє становище кримських татар?

-                                    Ми з вами згадували про ОУН-УПА. Яке значення для історії мало існування ОУН-УПА?

Західноукраїнські землі розвивалися в інших умовах і вважали радянську владу страшним насиллям, тому західноукраїнське населення підтримувало оунівців. Сталін використав дану обставину, щоб посилити пресінг на цих територіях, а також як привід до уніфікації цих земель в єдину радянську територію.

Прочитавши текст підручника на стор. 54-55, підготуйтесь до бесіди.

Додаткова інформація. 22 червня 1944 р. з'явився наказ № 0078/42 по НКВД і Наркомату оборони про «виселення» «вночі і несподівано» — «всіх українців, що прожи­нали під владою німецьких окупантів». Але ці плани реалізовані не були. Як говорив у своїй промові на XX з'їзді КПРС М.Хрущов, українців, виявилось занадто багато, не було такої території, куди їх виселити.

Про це свідчать дані слова Хрущова?

Отже, ми встановили, що Перемога принесла не лише радість закінчення війни, а й розчарування від розуміння марності надій на краще життя.

Бесіда.

3.Рух Опору на завершальному етапі війни.

а) Радянський партизанський рух.

     Розповідь учителя. Боротьба радянських партизан і підпільників у тилу німецьких військ була важливим фактором, що забезпечував успішне просування радянських військ.

     На завершальному етапі визволення України основною метою діяльності радянських партизанських з'єднань було:

    сприяти радянській армії у визволенні України;

    засвідчувати присутність представників радянської влади на окупованій території;

    вести роз'яснювально-агітаційну роботу;

    у міру визволення території Україні переносити свою діяль­ність на територію Румунії, Угорщини, Словаччини та Польщі.

    Незважаючи на скорочення окупованої території радянський підпіль­ний і партизанський рух набирав все більшого розмаху. У 1944 р. на Правобережжі діяло 350 підпільних організацій та понад 200 партизанських з'єднань, загонів і диверсійно-розвідувальних груп. Особливістю партизанського руху цього часу була його тісна взаємодія з радянською армією, яка і надалі у своїх операціях спиралась на допомогу партизан. Швидке просування військ І Українського фронту було забезпечене визволенням партизанами районів Рівненської та Волинської областей. Партизанські загони взяли активну участь у звільнені 47 міст, серед них Рівне, Луцьк, Умань, Камінь-Каширський тощо. Тривали рейди партизанів по глибоких тилах ворога. У січні — квітні 1944 р. тривав Львівсько-Варшавський рейд 1 Української партизанської дивізії з'єднання Ковпака під командуванням П. Вершигори. Під час рейду партизани пройшли з боями 2100 км. територією України, Білорусі, Польщі. У той  же час здійснило рейд західноукраїнськими землями і з'єднання під командуванням М. Наумова.

У міру зменшення зони окупації Український штаб партизанського руху розформовував частину партизанських загонів, приєднавши їх до складу діючої армії. Решта продовжила свою діяльність на території сусідніх країн. Суттєвою була допомога радянських партизанів у боротьбі словацького народу під час національного повстання 1944 р. На території Польщі діяло 7 з'єднань і 26 окремих загонів, а також багато диверсійно-розвідувальних груп. На територіях Румунії та Угорщини діяли спеціальні диверсійно-розвідувальні групи. Антифашистська боротьба на території України справила чималий вплив на активізацію опору в західноєвропейських країнах. До нього включалися українці, які тікали з концтаборів. Там вони ставали активними учасниками антифашистського руху: у Польщі Югославії, Греції, Франції, Італії.

Додаткова інформація. У складі французького руху Опору існували три окремі українські відділи: курінь ім. Богуна, курінь ім. Т. Шевченка та відділ поручика Круковського, що утворилися з відділів українців, які воювали у складі німецькі армії і перейшли на бік партизан. Крім того, у складі французького руху Опору боролося чимало українців-військовополонених, що втекли з концентраційних таборів. Одним з таких бійців був колишній лейтенант Червони Армії В. Порик, який створив і очолив партизанський загін. Загинув у бою і був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу, став визнаним національним героєм Франції.

б) Діяльність ОУН—УПА.

    Розповідь учителя. На початок 1944 р. УПА нараховувала 50 власне українських куренів і 15 куренів, до складу яких входили представники інші народів. У них нараховувалося 80 тис. українців і 20 тис. представників інших національностей. Тільки-но радянські війська здійснили наступ на Правобережжя, командування УПА прийняло рішення про передислокацію основних частин УПА в райони, які найбільш придатні для боротьби (Карпати та Волинь), і розпуск небоєздатних формувань. У результаті вжитих заходів чисельність УПА скоротилась майже на поло­вину. З наближенням радянських військ до районів, контрольованих УПА, вона практично припиняє воєнні дії проти німецьких військ. Остання антиповстанська операція проти УПА по прочісу­ванню Карпат була проведена вермахтом улітку   1944 р.  Проте ^:бажаних результатів вона не дала. В обмін на розвіддані абвер (німецька розвідка) зобов'язався постачати УПА зброєю та боєпри­пасами. УПА готувалася до тривалої боротьби проти радянської влади. Її головною метою у цей час було запобігти утвердженню радянської влади на західноукраїнських землях. У червні 1944 р. з ініціативи ОУН(Б) було засновано Українську головну визвольну раду (УГВР) — орган керівництва повстанським рухом. Він скла­дався з 25 чоловік, 10 з яких були членами ОУН(Б). Президентом УГВР став Кирило Осьмак. Незважаючи на нищівні поразки в ході наступальних операцій радянських військ на території України, нацисти не змінили свого негативного ставлення до її самостійності. У лютому 1944 р. був заарештований А. Мельник, у травні один з керівників підпілля ОУН(М) Олег Кандиба (Ольжич) був страчений. У 1944 р. голов­ний штаб вермахту видав інструкцію, у якій було зазначено: «з огляду на їхню ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА...». Лише у вересні 1944р. після втрати тери­торії України нацисти звільнили з концтаборів лідерів ОУН С. Бендеру, Я. Стецька, А. Мельника та інших, сподіваючись, що їх боротьба проти радянської влади в Україні дасть змогу полег­шити становище нацистських військ на фронтах. Лідери ОУН категорично відмовилися йти на співробітництво з гітлерівською Німеччиною. Дії УПА в цей період проходили під гаслом, яке проголосив Р. Шухевич:         «Домагатися, щоб жодне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати. Не потрібно боятися, що люди про­клянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського насе­лення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає»

Запитання до документа. Розкрийте ваше ставлення до наказу Р.Шухевича.

Розповідь учителя. Починаючи з січня 1944 р. розгорілися бої УПА з радянською армією. Для ведення антипартизанської боротьби у західні області України  було  передислоковано  значні  підрозділи  військ  НКВС. Поштовхом до широкомасштабних акцій проти УПА стало смер­тельне поранення командуючого І Українським фронтом генерала М. Ватутіна, який потрапив у засідку бійців УПА на схід від Рівного.

За період з лютого 1944 р. до 1 січня 1946 р. радянськими війсь­ками і військами НКВС (згідно зі звітом наркому НКВС УРСР Т. Строкача) проти УПА було проведено 39 773 операції, вбито 110 785 чо­ловік, заарештовано 15 969 повстанців і 8370 членів ОУН; 50 058 учасників УПА з'явилися з повинною; 160 тисяч дезертирів і тих, що ховалися від призову до Радянської Армії. Було вилучено 60 930 одиниць вогнепальної зброї. Втрати НКВД і радянської армії складали за цей період понад 25 тис. чоловік. Крім того, загинула значна кількість партійних і дер­жавних діячів, голів колгоспів, учителів, агітаторів, донощиків.

Крім бойових операцій застосовувались й інші методи боротьби з повстанцями:

—облави та арешти тих, хто підозрювався у співробітництві з пов­станцями;

—арешт і депортація у східні райони СРСР підозрілих у зв'язках з повстанцями, членів їх сімей та близьких. Такі акції тривали до 1949 р. Загалом було депортовано понад 200 тис. чоловік;

—проведення масових мобілізацій до лав Радянської Армії, що підривало соціальну базу повстанського руху;

—агітація, пропаганда, ідеологічний тиск на мирне населення;

—дії переодягнених у повстанців загонів НКВС, які влаштовува­ли терор щодо місцевого населення;

—створення загонів самооборони;

—здійснення політики радянізації;

—проголошення амністій учасникам повстанського руху. Перша була проголошена у травні 1945 р. Нею скористалися 41 тисяча пов­станців, дезертирів і тих, хто ховався від призову до Радянської Армії. Також було амністовано 17 тис. чоловік, яких раніше було заарештовано. До 1949 р. було проголошено ще чотири амністії, але вони вже не мали таких наслідків.

У період 1944—1946 рр. УПА діяла досить великими з'єднаннями, створювала визволені райони, у яких намагалась налагодити систему влади, здійснювала пропагандистські рейди на території, не охоплені боротьбою, і в сусідні країни. Але після каральних акції НКВС і Радянської Армії УПА переходить до боротьби невеликими загонами, головна мета яких — перешкодити утвердженню радянської влади. Таким чином, можна стверджувати, що починаючи з 1944 р. на західноукраїнських  землях  розгорілась  справжня  громадянська війна.

4.Чи була для українців війна 1941 —1945 рр. Великою Вітчиз­няною?

Опрацювання даного питання доцільно здійснити у вигляді дискусії.

5.   Втрати України. Джерела та ціна перемоги.

Робота з документами. Використовуючи поданий документ і матеріал підручника (ст.55-57), з'ясуйте ціну перемоги за таким планом:

1. Людські втрати (прямі, непрямі).

2. Матеріальні втрати.

3. Демографічні втрати. (Щодо цього пункту учням можна навес­ні такі дані: з чоловіків 1923—1924рр. народження залишилося живими лише 3—5 %).

4. Політичні наслідки.

5.Міжнаціональні відносини, національний склад.

Офіційні радянські дані про втрати в Україні за час війни (1945 р.)

    На основі актів, складених у колгоспах, громадських організаціях, державних підприємствах і установах, встановлено, що на території УРСР німецько-фашистські загарбники

а)    знищили і замучили 4 496 547 радянських громадян, у тому числі 3 178 084 мирних жителів — чоловіків, жінок, дітей, і 1 318 463 військовополонених, 2 023 112 радянських громадян вивезли в німецьке рабство;

б)   зруйнували і спалили 714 міст і робітничих містечок, більше 2 тис. сіл, спалили і зруйнували більше 2 млн. будівель, більше 540 тис. надвірних будівель, залишили без житла понад 10 млн. осіб.

Німецько-фашистські загарбники зруйнували 16150 промислових підприємств, на яких було зайнято близько 2,3 млн. робітників; зни­щили чи вивезли 127,8 тис. електромоторів, 81,6 тис. металоріжучих верстатів, зруйнували 29,8 тис. км. залізничних колій, у тому числі 28,7 тис. км колій магістральних залізниць, 1916 будівель залізнич­ник станцій, 14 тис. поштово-телеграфних закладів, знищили 18 тис. лікувальних закладів, 32 930 шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів, 19,2 тис. бібліотек. Зруйнували і розграбували 27 910 колгоспів, 872 радгоспи і 1,3 тис. МТС. Відібрали і вивезли до Німеччини 7594 тис. голів великої рога­тої худоби, 3311 тис. коней, 9333 тис. голів свиней, 7317 тис. голів овець і кіз, 59 297 тис. шт. домашньої птиці.

Німецько-фашистські загарбники завдали майнових збитків гро­мадянам і народному господарству УРСР на суму 285 млрд. крб. у дер­жавних цінах 1941 р.

Розповідь учителя. Ціна перемоги виявилась занадто дорогою. Чому вона була саме такою?

    В історичній і публіцистичній літературі на це питання існують дві точки зору. Перша: це був результат раптового нападу гітлерівців та їх жорстокої окупаційної політики, безжального знищення мирного населення. Друга: це був результат панування сталінської системи, яка не цінувала людського життя. Перемога будь-якою ціною. Завалити ворога трупами своїх солдатів.

    Як писав у своєму щоденнику О. Довженко: «В урочистій грізній промові Жукова не було ні паузи, ні траурного маршу, ні мовчання... наче ці 30, якщо не 40 мільйонів жертв і героїв,  не жили.... Перед великою їх пам'яттю, перед кров'ю і муками не вста­ла площа на коліна, не задумалась, не вздохнула, не зняла шапок (літо 1945 р.)».

Запитання  для  дискусії. З якою з наведених точок зору ви згодні? Відповідь аргументуйте.

Для з'ясування джерел перемоги необхідно навести учням такі твердження:

1. Переваги жорстоко централізованої, командної системи управління економікою і суспільством, пристосованої до надзвичайній ситуацій.

2. Організаційна і партійно-політична діяльність Комуністичні партії.

3. Патріотизм, мужність і героїзм народу.

4. Висока ступінь соціально-політичної єдності суспільства.

5. Полководче мистецтво воєначальників.

6. Інтернаціональна єдність народів СРСР.

7. Вплив природничо-кліматичних факторів.

Із зазначеними твердженнями не всі учні будуть згодні. Цей перелік можна доповнити або уточнити. Учням необхідно запропонувати розставити ці твердження за ступенем значимості, висловити свою згоду з певними твердженнями. Обов'язковою умовою даної само­стійної роботи є обґрунтування учнем своєї думки.

ІV.ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда.

V.   ПІДСУМКИ УРОКУ

VІ ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати § 6-7 (п.1-3).  Індивідуальна робота.

ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР У ТРАВНІ 1944 Р.

Мета: формувати ключові компетентності школярів:

·         уміння вчитися – стимулювати учнів до самостійного здобуття знань, виховання самостійності учнів;

·         хронологічну компетентність – визначати етапи депортації кримських татар, прийняття основних указів та декларацій стосовно кримських татар;

·         просторову компетентність – показувати на карті ключові місця з теми;

·         інформаційну компетентність – формувати бажання і вміння орієнтуватися в інформаційному просторі, розвивати вміння актуалізувати, упорядкувати, порівнювати та відтворювати інформацію;

·         логічну компетентність – визначати масштаби та особливості сталінських депортацій народів на початковому та завершальному етапах радянсько-німецької війни; розкрити задуми гітлерівців щодо примусових виселень етнічного населення Криму;

·         мовленнєву компетентність – правильно вживати терміни «депортація», «етноцид», «геноцид», «репресовані народи», «примусове переселення», «спецпереселенці», «переселенці», «історична батьківщина».

·         комунікативну компетентність – розвивати культуру спілкування;

·         соціальну компетентність – розвивати вміння працювати в колективі;

·         загальнокультурну: сприяти формуванню національної свідомості школярів, системи моральних цінностей.

Тип уроку: проблемно-дослідницький.

Форма уроку: круглий стіл.

Основні поняття: депортація, етноцид, геноцид, репресовані народи, примусове переселення, спецпереселенці, переселенці, ностальгія, історична батьківщина.

Обладнання: карта України, карта депортацій, ілюстрації до теми, добірка журналів і газет, виставка книг. На стінах плакати, підготовлені учнями.

Підготовчий етап

   Учитель заздалегідь оголошує тему, день і час проведення уроку, пояснює правила. Ролі учасників розподіляються за бажанням учнів (фахівці з певних питань – історіограф, етнограф, 1-й та 2-й історики, працівник архіву, завідуюча відділом новітньої історії краєзнавчого музею, бібліограф, економіст, політолог, правознавець, свідки подій - Ділявер Еннанов, Тамара Протасова, Феріде Меджитова, Лілія Яртубашева).

Клас відповідно оформлюється.

Учитель дає випереджальні завдання, обов’язкові для всього класу.

Лише ті здатні цінувати життя,

кому доводилось бути на краю смерті.

Дж. Неру

Якщо ти не знаєш минулого,

ти не зможеш зрозуміти сучасне.

І.Багряний

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ.Мотивація навчальної діяльності

Вступне слово вчителя.

Робота з фотоматеріалами (додатки 19, 2,7).

Аналізуючи ці фото, з’ясувати:

-         що зображено на них;

-         емоційний стан зображених людей;

-         з якими обставинами це пов’язано?

Опишіть ті відчуття, які виникли під час перегляду цих фотографій.

Слово вчителя. Друга світова війна призвела до численних втрат населення України, підірвала економічний потенціал республіки та завдала непоправної шкоди її етнокультурній спадщині. Великою трагедією для частини етнічного населення України стало його примусове виселення за межі місць традиційного проживання. Тисячі представників різних національностей були насильно вигнані зі своєї Батьківщини. Подібні переселення етносів були проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася в Україні і сталінським і гітлерівським тоталітарними режимами. І якщо гітлерівський етноцид був спрямований на онімечення території України, то сталінський варіант цієї політики став своєрідним засобом покарання для етносів, які були запідозрені у ворожості та нелояльності до офіційного політичного режиму.

       Не обминули злочинні етнополітичні експерименти тоталітарних режимів і поліетнічне населення Криму. Проведення широкомасштабних депортацій етносів Кримського півострова в роки Другої світової війни наклало свій негативний відбиток не тільки на повоєнну долю репресованих народів, але й створило низку проблем у теперішній Україні. Таким чином, без врахування усіх обставин та фактів злочинних проявів етноциду у минулому не можна гарантувати гармонійний розвиток міжетнічних відносин у Криму у майбутньому. Тому об’єктивне вивчення антигуманної політики етноциду у Криму має винятково важливе значення для забезпечення стабільності у цій багатоетнічній частині України.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

      Вчитель ознайомлює присутніх з епіграфом і метою уроку, формою його проведення, представляє доповідаючих осіб.

Історіограф. Серед останніх досліджень, в яких висвітлюються певні аспекти даної теми, необхідно відзначити колективну монографію українських науковців "Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект”. Автори дослідження, зосередившись на висвітленні історії та культури національних меншин України у XX ст., проаналізували зокрема, плани гітлерівців щодо виселення народів Криму та сталінську політику депортацій етносів з Кримського півострова у контексті Другої світової війни.

     Важливим внеском у створення об'єктивної картини подій, пов’язаних із злочинною практикою депортацій етносів Криму, є праця російського дослідника М.Ф.Бугая "Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии". Праця містить документи і матеріали з історії депортацій народів Криму – кримських татар, греків, болгар, вірменів, німців та інших. У дослідженні прослідковуються трагічні долі цих народів, причини їх примусових переселень та сутність радянської національної політики.

Етнограф. Висвітлюючи історію депортацій народів Криму, дослідники не завжди вірно кваліфікують подібний злочин сталінської влади. Головним чином це стосується ототожнення сталінських депортацїй виключно із проявом політики геноциду. Однак, у даному випадку таке трактування депортацій не є об’єктивним з наукової точки зору, оскільки політика геноциду спрямована на фізичне винищення етносу. А це, як відомо не входило до планів Сталіна та його оточення. Тому, у цьому конкретному випадку більш правомірним було б застосування терміну "етноцид", який пов’язується з політикою позбавлення конкретного народу його етнокультурної особливості (етнічної території, мови, культури та самосвідомості).

1-й історик. Депортації населення СРСР за національною ознакою почали активно застосовуватися сталінською владою в другій половині 30-х рр. ХХ століття. Недовіра до зовнішнього світу, мотивована ідеологічними причинами, та начебто існуючими загрозливими для режиму етнічними зв'язками поза кордонами держави у передвоєнні роки, обумовила особливу увагу до т. зв. діаспорних націй (поляків, німців, фінів, корейців). У роки війни ця проблема, трансформована вже в хронічну форму, призвела до терору проти цілих груп населення у складі корінних радянських етносів, котрі проживали в СРСР.

      Етнограф. Крим, як частина великого радянського поліетнічного простору, у довоєнні роки був населений представниками багатьох національностей, більшість з яких у 30-х рр. постраждали від політики сталінського етноциду. У той період сталінське керівництво зосередилось винятково на примусовій радянізації та русифікації етнічного населення півострова, не використовуючи при цьому практику депортацій місцевих етносів. Зміна методів етноциду відбулась з початком радянсько-німецької війни. Наслідуючи депортаційні традиції царської Росії, сталінський режим вдався до примусових виселень углиб СРСР так званих „сумнівних елементів". До цієї категорії потрапляли не тільки особи, налаштовані проти радянської влади та кримінальні злочинці, але й представники окремих етносів, яких сталінський режим визнав "ненадійними".

        2-й історик. Насамперед, хвиля сталінських депортацій на початку війни торкнулася радянських німців, які мешкали і на території Кримського півострова. 14-го серпня 1941 р. Директивою Ставки Верховного Головнокомандування "Про формування та завдання 51-ї Окремої армії" Військовій раді цієї армії було наказано негайно звільнити територію Криму від "німців та інших антирадянських елементів". Таким чином, усе без винятку німецьке населення півострова без детального розгляду та аналізу і підстав для видання такого наказу було автоматично перетворене у ворога радянської влади. Німці першими із народів Криму зазнали на початку війни масового виселення за етнічною ознакою.

      Окупація Кримського півострова гітлерівцями лише тимчасово призупинила розпочаті сталінським режимом депортації місцевих етносів. Влада нацистської Німеччини у своїй етнічній політиці так само спиралася на злочинну практику депортації етносів окупованих територій. Однією із головних ідей нацистського плану "Ост" було проведення депортацій ненімецького населення східних окупованих територій заради розширення "життєвого простору" для німців. У цих агресивних намірах гітлерівців Крим посідав одне з головних місць. Однак реалізувати колонізаційні проекти, що передбачали депортацію ненімецького населення Криму, фашисти не встигли. Наступ частин Червоної армії змусив спеціальне командування військ СС, яке займалося питаннями колонізації, у квітні 1944 р. залишити територію Кримського півострова.

    1-й історик. Повернення у Крим радянської влади ознаменувалося розгортанням масштабних депортацій частини місцевих етносів, яких сталінська влада звинуватила у пособництві гітлерівцям (додатки 15-18). Так, ще у 1942 р у доповіді керівників радянським партизанським рухом у Криму А.Мокроусова і С.Мартинова зазначалося: „У переважній своїй масі татарське населення у передгір’ях, гірських селищах налаштоване профашистські”. А командир Бахчисарайського партизанського загону Чорний у 1942 р. у доповідній записці повідомляв: "...у боротьбі з партизанами, яку організувало німецьке командування, татарське населення виявилося найбільш активним". І хоча звинувачувальний тон подальших повідомлень було дещо пом’якшено, а принцип ототожнення усього кримськотатарського населення з „ворогами і зрадниками” було відкинуто, це жодним чином не вплинуло на остаточне рішення сталінського керівництва депортувати кримських татар.

    Працівник архіву. Перші спроби вислання кримських татар були здійснені сталінською владою у травні 1942 року. 29 травня 1942 р. Державний Комітет Оборони таємною постановою наказав виселити з Краснодарського краю, крім осіб визнаних соціально-небезпечними, також громадян німецької і румунської національності, кримських татар та іноземно-підданих (греків). Таким чином, подальша доля татарського населення Криму була фактично вирішена сталінським керівництвом наперед, а здійснення масштабних депортацій кримських татар з півострова стало лише питанням часу.

      Підготовка до депортації кримськотатарського населення півострова розпочалася у квітні 1944 р. Так, 13 квітня 1944 р. було видано наказ Народного комісара Внутрішніх справ Союзу РСР і Народного комісара державної безпеки „Про заходи з очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів”. Виконуючи цей наказ, радянські каральні органи до 27 квітня 1944 р. заарештували 497 "агентів Мусульманського комітету". Одночасно з проведенням арештів, поспіхом збиралась та узагальнювалася компрометуюча кримських татар інформація, яка мала на меті викрити їх „антирадянську” і „зрадницьку” сутність. При цьому не враховувалися факти участі кримських татар у партизанському русі опору гітлерівцям.

Завідуюча відділом новітньої історії краєзнавчого музею. 11 травня 1944р. в НКВС СРСР було одержано наказ виселити з території Криму усіх татар: "У перiод Великої Вiтчизняної вiйни багато кримських татар зрадили Батькiвщину, дезертирували з частин Червоної Армiї, що обороняли Крим, i переходили на сторону противника, вступали до сформованих нiмцями добровольчих татарських частин...  Кримськi татари особливо вiдзначилися своїми звiрячими розправами над радянськими партизанами, а також допомагали нiмецьким окупантам в органiзацiї насильницького вигнання радянських громадян у нiмецьке рабство... "Татарськi нацiональнi комiтети" вели роботу з пiдготовки насильницького вiдторгнення Криму вiд Радянського Союзу...".  У зв'язку з цим головi НКВД Лаврентію Берiя було доручено до 1 червня (тобто протягом 20 днiв) "всiх татар виселити на постiйне проживання в райони Узбецької РСР".  Через 10 днiв було прийнято ще одне рiшення - про направлення 10 тисяч кримськотатарських родин на пiдприємства целюлозно-паперової промисловостi в Молотовську (Пермську), Горьковську (Ніжегородську), Свердловську областi та Марiйську АРСР (додаток 1).  I це тоді, коли з початку вiйни до Червоної Армiї було мобiлiзовано 54,5 % всього дорослого населення. Ще 11 % пiшли в гори й били нiмцiв у складi пiдпiльних i партизанських загонiв. Кожен четвертий татарин заплатив за перемогу над фашизмом своїм життям. Солдат вермахту Рудольф Вольтант писав додому: "Тут проти нас є багато татар. Я не хотiв би зустрiтися з ними навiть увi снi".

    Працівник архіву. У звіті 281 окремого стрілецького полку внутрішніх військ НКВС на прикладі Судацького р-ну Кримської АРСР йдеться про те, як відбувалася підготовка та проведення спецоперації: «З 12 по 17 травня підрозділи полку займалися безпосередньою підготовкою до проведення операції – вивчали місцевість гірського району очікуваних дій, наявність прихованих підступів до населеного пункту, місця для розташування вогневих засобів та спостереження, вивчали склад місцевого населення, готували маршрути пересування, визначали місця посадочних площ та пункти зосередження машин (…) Проведення великої підготовчої роботи в підрозділах полку, доведення до всього особового складу конкретного завдання майбутньої операції, дали можливість успішно провести її в короткий період без єдиного випадку якого-небудь спротиву або укриття від населення (…)».В результаті операції із Судацького р-ну було депортовано 14 тис. 378 кримських татар .   

     2-й історик. Згідно з графіком операція з «детатаризації» Криму мала розпочатися вранці 18 травня. Однак за окремими даними, в деяких населених пунктах виселення корінного населення розпочалося пізно ввечері 17 травня.

     Свідчення очевидця подій Ділявера Еннанова. «З вечора 17 травня 1944 р. у Сімферополі з’явилося багато вантажних машин. Вони розмістилися по обидві сторони вулиці. Одночасно у місті з’явилося багато-багато солдат. Ми, маленькі хлопчики, бігали по вулицях і рахували. Починали і збивалися з рахунку. Хіба ми могли собі уявити, для чого вони призначені? У місті не було скасовано комендантської години, і ми з мамою лягли спати раніше. Раптом серед ночі сильний гуркіт у двері. Прокинувшись, я побачив, як заспаній матері офіцер сердитим голосом щось читав на папері. Поряд з ним стояло двоє солдат. Офіцер поспішав. Повідомив, що на збори є 10 хв. (…) Нас вивели з дому в двір. Під дощем в оточенні солдат внутрішніх військ сиділи зі своїм скарбом наші сусіди, також кримські татари. Разом з ними ми просиділи до світанку. Підігнали машини і нас відвезли на окраїну міста, до залізничної станції (…) Пам’ятаю, нас посадили в подвійний вагон № 44. Сльози, стогін, крики – і поїзд рухається з місця. Коли перетинали кордон Криму, всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню. Співали і плакали, оглядалися назад».

    Тамара Протасова, яка маленькою дівчинкою також була депортована разом зі своєю сім’єю з Криму, розповідала: «На світанку 18 травня 1944 р. нас розбудив гуркіт у двері. Троє озброєних солдат наказали нам швидко зібратися для виїзду. Перелякана мама вирішила, що нас повезуть на розстріл, як німці розстрілювали євреїв. Вона мовчки взяла мене за руку і, не збираючи ніяких речей, пішла до виходу. На щастя, нам трапилися хороші конвоїри. Вони пояснили: вас виселяють, шлях некороткий, беріть із собою все, що зможете взяти».

     Свідчення Феріде Меджитової (додаток 3): "Народилася в 1932 році в с.Коз Судакського району. Коли я закінчила 3 класи, почалася війна, продовжити навчання мені так і не довелося. Коли почалася депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас - шестеро дітей солдати викинули з будинку, ми так і не встигли нічого із собою взяти. Голодні та роздягнені ми дісталися в Узбекистан, в колгосп "Назарбай" Бекабадського району. Дали нам маленький будиночок, де дах був нарівні з землею. Ми ледве вмістилися туди зі своєю сім'єю. У 1944 році першим помер братик Решат, наступного року сестричка Мевіде. Мама день і ніч плакала і після смерті сестри прожила 3 дні. Наступного дня після смерті мами зайшов сусід Абдулла ага і передав страшну новину про те, що помер брат. У брата одна нога і одна рука були підвернуті, очі і рот кишіли мурахами. Я спробувала випрямити йому руку і ногу, але вони застигли. Взяла ганчірку й витерла його очі і рот. Потім нагріла води, і пішла до однієї старенької з проханням обмити тіло брата. Але вона мені сказала, що хлопчиків обмивають чоловіки і відправила до дідуся Джеббару. Я пішла до нього, а коли повернулася додому, виявилося, що нас чекає машина - мене і двох сестричок відвезли до лікарні. Того вечора померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилася зовсім одна. Я так і поневірялася по домівках, випрошуючи милостиню. Якось сусіди пожаліли мене і пішли зі мною на базар, щоб поміняти на продукти речі, що залишилися. Мене залишили біля входу, я лежу на землі, піднятися сил немає. Хтось вигукнув моє ім’я - я ледве відкрила очі - це мій родич запитує "що ти тут робиш?". Я все розповіла, він звалив мене на спину і поніс до себе додому. Так мене врятували від смерті. Пізніше мене розшукав батько, коли повернувся з фронту. Він ішов, покинувши вдома дружину і шестеро дітей, а залишилася у нього одна я. Мама померла в 34 роки, старшому братові було 16 років. Ці страшні роки хіба можна описати і розповісти? Я їх буду пам'ятати до кінця свого життя".

     1-й історик. 20 травня 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєров та заступник наркома держбезпеки СРСР Б. Кобулов у звіті вищому партійно-державному керівництву підвели підсумки проведеної операції – депортація кримських татар була завершена о 16-ій год., за її результатами було переселено 180 тис. осіб. Впродовж трьох діб каральні органи відправили з півострова понад 70 залізничних ешелонів, у кожному з яких було по 50 вагонів, ущент заповнених переселенцями.

     Свідчення очевидця подій Лілії Яртубашевої. «По дорозі в Сімферополь проїжджали в темноті пусті села. В кожному з них сумно і страшно вили собаки, вили корови – просто страх брав. У Сімферополі нас битком набили в товарні потяги, можна було тільки сидіти. Проїжджали ми різні міста та села, часто у відкриті двері вагонів летіло каміння, доносилися крики: «Везуть зрадників Батьківщини!».

    2-й історик. Масштаб депортації видавався сталінському керівництву недостатнім. Тому 21 травня 1944 р. ДКО СРСР прийняв постанову про додаткове переселення з Криму кримських татар.   Враховуючи кількість мобілізованих Головним управлінням формування Червоної армії та спецконтингент, скерований на провідні промислові об’єкти країни, загальна кількість вивезених татар становила 191 тис. 14 осіб. Під час проведення кампанії з виселення були заарештовані «як антирадянський елемент» 1 тис. 137 осіб, за весь час операції – 5 тис. 989 осіб. Л. Берія наказав своїм емісарам І. Сєрову, Сергієнко та Фокіну залишатися в Криму та забезпечити арешт тих татар, які переховувалися від переселення.

     Через деякий час на схід були відправлені кримські татари, які заселяли інші райони країни. НКВС СРСР вимагало від республік свідчити про наявність на їхніх територіях кримських татар. Дослідники називають різну кількість виселених у 1944 р. кримських татар. За останніми підрахунками – близько 200 тис. осіб.

Бібліограф. Переселення відбувалося у важких санітарно-побутових умовах. Люди погано харчувалися, що стало причиною високої смертності. Кримська татарка Тамара Протасова пригадувала умови свого транспортування: «До самої смерті не забуду почуття приниження, коли нас, як стадо тварин, заштовхали в товарні вагони і довгі дні та ночі везли затравлених, завошивлених, голодних. Люди помирали. На коротких зупинках солдати викидали трупи із вагонів. Хоронити було ніколи: паровоз давав гудок і ешелон рухався далі». Її одноплемінник Ділявер Еннанов розповідав: «На шляху двері вагону відкривалися на коротких зупинках, коли вважала за потрібне охорона. На зупинках думали про воду… виносили із вагонів покійників. На більш тривалих зупинках із наявних продуктів, хто встиг що схопити з дому, під наглядом конвоїрів готували собі їжу. За два тижні шляху ті, хто витримав це перевезення, страшно вихуділи, завошивіли, стали непізнаваними».

    Етнограф. За підрахунками дослідників, людські втрати під час перевезення кримських татар ешелонами на схід становили 7 тис. 889 осіб. У довідці про рух спецпоселенців Криму в 1944–1946 рр. зазначалося, що у перший період серед них загинуло 44 тис. 887 осіб., тобто 19,6 %. Як зазначалося у зведенні із Узбецької РСР, у 1944 р. серед спецпоселенців у республіці померли 16 тис. 52 особи (10 %), у 1945 р. – 13 тис. 183 особи (9,8 %) із загального числа депортованих.

       Тамара Протасова щодо умов свого проживання на спецпоселенні в Узбекистані розповідала: «Влітку страшна спека, епідемія тифу та малярії, укуси зміїв та скорпіонів, а взимку холод та голод забирали тисячі людей. Ми з мамою чудом залишилися в живих після тифу, а малярія мучила нас кожне літо на протязі шести років».

     1-й історик. Понад 2/3 із виселених кримських татар були спрямовані в Узбецьку РСР. Усього до Узбецької РСР було депортовано 35 тис. 275 сімей кримських татар. Географія розселення виглядала наступним чином: Ташкентська – 56 тис. 641, Самаркандська – 31 тис. 604, Андижанська – 19 тис. 773, Ферганська – 16 тис., Наманганська – 13 тис. 431, Кашкадар’їнська – 10 тис., Бухарська – 4 тис. осіб.

     Поряд з цим контингентом кримські татари прибули також в Казахську РСР – 2 тис. 426 осіб, Башкірську АРСР – 284, Якутську АРСР – 93 особи, в Горковську область Росії – 2 тис. 376 осіб, а також Молотовську – 10 тис., Свердловську – 3 тис. 591 осіб, Іванківську – 548, Костромську область – 6 тис. 338 осіб.

      Значну частину кримських татар «передали для трудового використання» на шахтах, заводах та будовах. Більшість з них не мали елементарних умов для життя і праці, багато людей хворіли (від 10 % до 40 %). Станом на 1948 р. у промисловості та сільському господарстві працювало 74 тис. 97 спецпоселенців із кримськотатарського народу (додатки 4-6, 8-14).

Економіст. Насильницьке переміщення кримськотатарського народу зі споконвічної Батьківщини до Середньої Азії та інших регіонів СРСР супроводжувалося його тотальним пограбуванням. Фактично конфіскувалося усе рухоме й нерухоме майно переселенців. Відповідно до постанови ДКО від 11 травня 1944 р. кожній родині дозволили взяти із собою лише «особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та харчі в кількості до 500 кг.». У результаті депортації у кримських татар було вилучено: понад 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних будинків, близько 500 тис. голів худоби, всі запаси продовольства, насіння, саджанців, корму для домашніх тварин, будівельних матеріалів, десятки тисяч тон сільськогосподарської продукції. Ліквідовано 112 особистих книгозбірень, 646 бібліотек у початкових і 221 у середніх школах. В селах перестали діяти 360 хат-читалень, у міста і райцентрах – понад 9 тис. шкіл і 263 клуби. Були закриті мечеті в Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії, Чорноморському та в багатьох селах. На місце виселених кримських татар на півострів прибули переселенці з України, Воронезької, Брянської, Тамбовської, Ростовської областей РФ – загалом 17 тис. 40 сімей (62 тис. 104 особи).

Етнограф. Насильницька депортація позбавляла кримських татар їхнього споконвічного етносоціального та етнокультурного середовища проживання. Хоча офіційно депортований кримськотатарський народ звинувачували у співробітництві з німецькими окупантами, дії комуністичної влади щодо виселення цього народу з півострова були цілком злочинними, адже жоден народ за всіма міжнародно-правовими нормами не може і не повинен бути покараним за злочини, вчинені окремими чи навіть багатьма його представниками. Репресивна політика радянської держави визначила соціальний та демографічний регрес кримськотатарського народу у повоєнний період, поставила його на межу вимирання як національної спільноти. За усіма критеріями депортацію кримських татар у травні 1944 р. можна назвати геноцидом. Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. визначала ним «дії, здійснені з метою знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку».

      Відповідно до постанови ДКО СРСР від 2 червня 1944 р. одночасно з кримськими татарами з Криму виселяли «німецьких посібників з числа греків, вірмен та болгар». Вірменам та болгарам інкримінувалося активне співробітництво з окупантами, грекам – дрібні торгівельні гешефти з німцями. Операція з виселення охопила обидва контингенти і була здійснена упродовж двох днів – 27-28 червня 1944 р. Органи НКВС примусово перемістили з Криму на спецпоселення в Гур’євську, Молотовську, Свердловську, Кемеровську області та в Башкирську АРСР сім’ї греків, вірмен та болгар в кількості 37 тис. 455 осіб. Всього у травні-червні 1944 р. з Криму було виселено 225 тис. осіб.

Політолог. Політика етноциду щодо депортованих етносів Криму не обмежувалася лише їх виселенням за межі етнічної території. Було здійснено комплекс антиправових заходів, спрямованих на знищення історичної пам’яті, мови, культури і самосвідомості депортованих народів. Відразу після виселення «антирадянських елементів» з півострову розпочалася ліквідація всього, що нагадувало про етноси, які колись населяли Крим. Відбувалася майже цілковита зміна топоніміки півострова. Згідно з указом Президії Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. були перейменовані райони та районні центри, назви яких були пов’язані з виселеними спецпереселенцями. Зокрема, Ак-Мечетський район був перейменований в Чорноморський, а село Ак-Мечеть – у село Чорноморське, Ак-Щейхський район – в Роздольненський. Усього було перейменовано 11 районів та районних центрів Криму. За підрахунками дослідників, протягом наступних років було перейменовано 1 062 села в 26 районах Кримської області.

    Постановою Президії Верховної Ради РРФСР від 30 червня 1945 р. було подано прохання до Президії Верховної Ради СРСР щодо перетворення Кримської АРСР у Кримську область. Того ж дня своїм указом Президія ВР СРСР постановила затвердити відповідне подання. Згідно зі ст. 18 Конституції СРСР 1936 р. територія радянських республік не могла бути змінена без їхньої згоди. Однак всупереч цієї норми Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР. Ніхто не запитав згоди на це ні в населення, що мешкало на території півострова, ні навіть в органів радянської влади Кримської АРСР. 25 червня 1946 р. на засіданні Верховної Ради РРФСР був підписаний закон, яким було затверджено ліквідацію Кримської АРСР. Таким чином, скасування останньої було взаємопов’язане із переселенням кримських татар, болгар, греків, вірмен та німців з території Криму.

Правознавець. Особи, депортовані з Криму, були зараховані до категорії спецпоселенців, виселених довічно. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» від 26 листопада 1948 р. встановлював жорстоке покарання за втечу зі спецпоселення – 20 років каторжних робіт.

      Внаслідок поганих кліматичних та санітарно-побутових умов, непосильної праці та хвороб у нових місцях проживання кількість кримських татар різко зменшилася. Станом на 1 січня 1953 р. у Радянському Союзі проживало 165 тис. спецпоселенців кримськотатарської національності, з них 46 тис. 461 чоловіків, 64 тис. 53 жінки, 50 тис. 220 дітей. Окрім цього, режим спецпоселень сприяв руйнуванню етнічної єдності, мовної спільності кримськотатарського народу, знецінивши такі норми як право на життя, честь і гідність людини.

2-й історик. Чи не найбільшою трагедією депортованих народів у післявоєнний період була неможливість їх повернення до місць традиційного розселення. Так, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року "Про кримінальну відповідальність за утечі з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни" депортовані німці, кримські татари та ін. були виселені навічно, без права повернення їх до попередніх місць проживання. За самовільний виїзд (утечу) з місць обов'язкового поселення було передбачене покарання у вигляді 20 років каторжних робіт.

     Режим спецпоселення для репресованих народів Криму був скасований лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) та від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар). Законодавчі акти вищого органу державної влади СРСР хоча й передбачали звільнення з-під адміністративного нагляду спецпоселенців з Криму, однак повністю позбавляли їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та забороняли повертатися в місця колишнього проживання. Ця заборона формально діяла до 1974 р., а фактично до 1989 р.

1-й історик. Таким чином, сталінський тоталітарний режим здійснив в Криму широкомасштабні етнічні чистки, які поєднували у собі депортації етносів, етнічний топонімоцид, лінгвіцид, нівеляцію культури, історичної пам’яті та самосвідомості репресованих народів. Це було типовим проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася сталінською владою ще з 30-х років. Пошук "ворогів народу" серед представників етнічного населення у поєднанні з легалізацією злочинного принципу колективної відповідальності усього народу, перетворив на об’єкти сталінського етноциду більшість етносів Кримського півострова. І якщо гітлерівський режим тільки планував масштабний етноцид народів Криму шляхом депортації, то сталінська влада реалізувала його на практиці, використавши обставини військового часу.

2-й історик. Після проголошення незалежності України владою виявлено зусилля, спрямовані на благоустрій і повернення на батьківщину кримських татар. Активізовано роботу з визнання депортації актом геноциду. Повідомлено про розсекречення низки архівних документів, що стосувалися репресій комуністичного режиму проти кримських татар. Збудовано ряд пам’ятних знаків жертвам депортацій (додатки 20-22).

1-й історик. На жаль, дуже багато жителів України мало знають про депортацію кримських татар, в наслідок якої загинули тисячі людей.

Багато хто і не бажає нічого знати і пам'ятати про це, свідомо заперечуючи факт депортації.

 Пам’ять про депортацію необхідна, щоб наші діти ніколи не стали жертвами, катами чи байдужими спостерігачами.

Хочеться дочекатися того моменту, коли у світі зникнуть всі націоналістичні настрої, коли всі усвідомлять, що  патріотизм - це не тільки любов до себе, це ще й повага до інших.

ІV. Закріплення нових знань учнів

Захист плакатів, виготовлених учнями.

Бесіда.

1.     Назвіть основні причини депортації кримських татар.

2.     Чи і можливо взагалі пред'являти звинувачення у державній зраді цілому народу?

3.     Як відбувалася депортація кримських татар?

4.     Куди виселяли кримських татар?

5.     Чи були створені гідні умови життя для переселенців на новому місці проживання?

6.     Які висновки ми можемо зробити з травневих подій 1944 р.?

7.     Поясніть можливі наслідки депортації кримських татар.

V. Підсумки уроку

¾ Як ви розумієте епіграфи нашого уроку?

¾ Який з наведених епіграфів, на вашу думку, більше відповідає темі уроку? Чому?

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

На сьогоднішньому уроці мені найбільше запам’яталося…

Мене дуже вразило…

Я зробив висновки про…

VI. Домашнє завдання

Написати міні-твір на тему: «Чи повинен відповідати весь народ за окремі випадки зради або співпрацю з ворогом?»

Індивідуальні завдання.

Культура України в роки війни

МЕТА: охарактеризувати розвиток української культури в роки війни; розкрити, яким був внесок української творчої інтелігенції у перемогу над фашизмом; ознайомити уч­нів з основними здобутками української культури в роки Другої світової війни; формувати інтерес учнів до культур­них надбань українського народу; вдосконалювати уміння встановлювати і ви­користовувати міжпредметні зв'язки; фор­мувати інформаційну, мовленнєву та аксіологічну компетентності учнів; на зразках національної культури виховувати високі моральні якості і ціннісні орієнтації учнів.

Тип уроку: інтегрований.

ХІД УРОКУ:

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда.

ІІІ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ІV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

План:

1. Стан освіти в Україні за часів Великої Вітчизняної війни.

2. Внесок української науки в перемогу над фашизмом.

3. Життєствердна сила слова (українська література в роки війни)

4.Тісні зв'язки мистецтва з фронтом (музика, театр, кіно, живопис).

    Учитель. Війна стала великим випробу­ванням для української культури. Багато з історичного надбання українського народу було втрачено, було завдано великої шкоди історичним пам'яткам, освіті, науці, мистецтву, духовності.

    Але водночас це дало потужний поштовх до національної консолідації українського народу, згуртуванню його як сучасної європейської нації.

     Війна зруйнувала матеріальні засади культури українського народу. Особ­ливо згубно це вплинуло на народну освіту, вищу школу, установи спеціальної підготов­ки в цілому.

1-а група учнів «Стан освіти в Україні за часів Великої Вітчизняної війни»

Історична довідка

•       Початкові і професійні школи в період окупації;

•       «німецькі» програми навчання; українські школи в евакуації;

•       налагодження шкільної справи після визволення України;

•       вищі навчальні заклади за часів окупа­ції;

•       вищі навчальні заклади в період евакуа­ції;

•       відновлення вищої освіти після визво­лення України.

Демонстрація фотодокументів.

Учитель. У критичному становищі опи­нилася й наука, але ціною надзвичайних зу­силь науковці зробили вагомий внесок у по­силення стійкості Червоної армії, у бороть­бу за життя і здоров'я людей, у перемогу у Другій світовій війні.

2-а група учнів «Внесок української науки в перемогу над фашизмом»

Історична довідка

Наукові установи в період окупації;

наукові установи в евакуації;

діяльність АН УРСР за часів війни.

   Розповідь про досягнення української науки за часів війни (наочна демонстрація схем, ілюстрацій і фотодокументів).

«Фізик и»

Розробка військових приладів;
метод автоматичного дугового зварювання під флюсом (Є. Патон);
нові методи виплавки броньованих сталей (М. Доброхотов);
висококалорійний терміт для мін і снарядів.

«Медики»

•       Медико-санітарна служба в армії;

•       винайдення сироватки для лікування ран (О. Богомолець);

•       діяльність інституту-госпіталю з діа­гностики і терапії проникних поранень грудної клітки у Новосибірську;

•       дослідження інфекції і сепсису ран (М. Стражеско);

•   досягнення офтальмології (В. Філатов).

«Біохіміки»

Винайдення препарату для згортання крові (О. Палладій).

«Суспільствознавці»

•   Зміцнення морального духу народу та армії.

Учитель. Роки Великої Вітчизняної війни стали новим випробуванням для української літератури.

3-я група «Життєствердна сила слова (українська література в роки війни)»

Історична довідка:

•        журналісти на фронті, військові корес­понденти, редактори фронтових ви­дань.

•        сторінками газети «Вісті з фронту» (пре­зентація стіннівки авторами).

•        українська періодика на окупованих територіях: «Українське слово» (Київ), Нова Україна» (Харків), «Волинь» (Рівне);

•        українські поети і письменники в бо­ротьбі за визволення України: Ю.Клен «Попіл імперій», О.Теліга «Душа на сто­рожі» і «Прапори духу», О. Ольжич «Підзамча».

•        творчість радянських письменників: М. Бажан «Клятвам, М.Рильський «Сло­во про рідну матір», П.Тичина «Я утверждаюсь!», В.Сосюра «Любіть Україну!», А. Малишко «Україна», О. Довженко «Україна в огні».

Поетична сторінка («Фронтовий привал»)

Незнаному воякові

Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

Це люди, на сталь перекуті в огні,

Це люди — як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,

Тендітні квітки пансіонів, —

Хто кров'ю і волею зціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.

Олег Ольжич

Сучасникам

«Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

І Але для мене — у святім союзі;

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся —

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце — в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі?

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, - я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Олена Теліга

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

...Любіть у труді, у коханні, в бою,

як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра

Учитель. Значну роль у піднесенні бойо­вого духу населення відігравало мистецтво: театр, радіо, кіно, музика і живопис.

4-а група «Тісні зв'язки мистецтва з фронтом (музика, театр, кіно, живопис)»

Історична довідка

•        Українське мистецтво на окупованих територіях;

•        Українське мистецтво в радянському тилу;

Тісні зв'язки мистецтва з фронтом.

Театр

Фронтові концертні бригади (З. Гайдай, І. Паторжинський, П. Вірський, Ю.Тимошенко, Ю. Березін).

Кіно

•      Документальна хроніка;

•      діяльність Київської та Одеської кіно­студій в евакуації;

•      фільм «Райдуга» М. Донського;

•      доля кіноповісті О. Довженка «Україна в огні».

Радіо

• Українські радіостанції ім. Т. Г. Шевчен­ка в Саратові, «Радянська Україна» в Москві, «Партизанка», «Дніпро» у прифронтовій зоні.

Музика

• Патріотичні твори композиторів Ю. Мейтуса, К. Данькевича;

пісні воєнних часів.

Жи вопис

Плакати, листівки, карикатури: О. Олександров «Роздавимо фашистську гади­ну!», В. Касьян «Гнів Шевченка — зброя перемоги», В. Корецький «Воїне Черво­ної Армії, врятуй!», В. Литвиненко «Україна вільна!»;

• портрети українського художника А. А. Шовкуненка.

   Демонстрація виставки картин, ілюстрацій та репродукцій; галереї портретів героїв ві­йни і тилу, діячів української культури.

Розповідь учителя

•      Релігійнб-церковне життя, українських земель;

•      УАПЦ (архієпископ Полікарп);

•      Українська автономна ПЦ (митрополит Олексій) — МП;

•      УГКЦ.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда.

VІ. ПІДСУМКИ УРОКУ

VІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати § 7 .

2.Індивідуальні завдання.

Наш край у 1939-1945 рр.

    Мета і завдання: ознайомити учнів із сторінками історії рідного краю; формувати вміння і навички роботи з різними джерелами інформації, сприяти організації самостійної пошукової роботи; розвивати пізнавальні інтереси; вихову­вати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

    Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Ніхто не забутий,

На попіл ніхто не згорів…

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

І доки є пам’ять в людей і живуть матері,

Допоки й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

                                  Хід уроку:

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Ми з вами закінчуємо вивчення теми «Україна в роки Другої світової війни». Ми розглянули основні етапи війни, визначили як територією України просувалися загарбницькі війська і як їх було відкинуто. Ми спостерігали за подіями на всій території України, проте зовсім не багато часу приділили нашій малій Батьківщині. Сьогоднішній урок ми можемо приділити більш докладному вивченню подій, що відбувалися на території нашого краю.

Обговорення епіграфа.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

ПЛАН:

1. Житомирщина на початковому етапі Другої світової війни.

2. Окупаційний режим  та рух опору на території нашого краю.

3. Звільнення Житомирщини від німецьких окупантів.

1. Житомирщина на початковому етапі Другої світової війни.

     Бесіда.

     Розповідь вчителя. 7 вересня 1939 р. на базі військ Київського особливого військового округу сформовано Український фронт. На території Житомирської області було розго­рнуто 5-ту армію, поповнену місцевим приписним складом. 17 вересня 1939 р. радянські війська вступили у війну, вирушивши на західноукраїнські землі. 28 вересня 1939 р. Німеччина та СРСР уклали новий договір, за яким визначили кордони. На Житомирщину ця угода теж мала безпосередній вплив. По-перше, довелося витратити значну кількість фінансів на демар­кацію та законсервування старого кордону з Польщею, який на той час проходив територією нашого краю. По-друге, в бойових сутичках 22-27 вересня 1939 р. загинули 377 солдатів та офіцерів з нашої області. Такими вияви­лися участь та наслідки для нашого народу на початковому етапі Другої світової війни.

        На світанку 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Міста Житомир, Бердичів, Новоград-Волинський, Коростень, 110-кілометрова смуга довоєнного кордону були під обстрілом ворожої авіації вже з перших днів війни. Для гітлерівського командування область ста­новила стратегічно важливий об'єкт, оволодіння яким дозволяло групі армій "Південь" якнайшвидше захопити Київ. На цю операцію вермахт розрахував витрати не більше одного тижня, адже йому вдалося всього за 10 діб (22.06 - 02.07.1941 р.) підійти до меж Житомирської області.

     З 23 червня в області було оголошено військовий стан і мобілізацію. Керуючись директивами Центрального Комітету ВКП(б) і РНК СРСР, партійні і радянські органи, профспілкові та комсомольські організації безпосередньо зайнялися організацією опору німецько-фашистським загарбникам. У містах були створені винищувальні батальйони для боротьби з диверсантами, встановлено чергування дружин для гасіння пожеж. Жінки і діти йшли на підприємства, щоб замінити своїх чоловіків і братів, що пішли на фронт. На фабриках і заводах, масових зборах і мітингах трудящі висловлювали готовність битися з ненависним ворогом до повного й остаточного його розгрому. Жителі області, з наближеням фронту, надавали допомогу радянським воїнам у будівництві аеродромів, протитанкових ровів, оборонних споруд. 02.07.1941 р. група армій противника "Південь" вийшла до старого кордону, розпочавши окупацію Житомирської області. На межі Олевськ - Новоград-Волинський бої вели бійці 5-ї армії генерала М. І. Пота­пова, на ділянці Баранівка — Любар - 6-ї армії генерала І. М. Музиченка Південно-Західного фронту генерала М.Н.Кирпоноса. Обидві воюючі сторо­ни враховували той факт, що Житомирський плацдарм - це ворота з оволо­діння Києвом. Затримка ворожих сил у боях під Малином - Чоповичами - Коростенем вичерпала його можливості для подальшого наступу у цьому напрямку. Йому довелося чекати на підтримку військових сил групи армій "Центр", які було знято з Білорусії.

      Ворога на території Житомирщини було затримано до 21серпня 1941р. Лише 22.08 ворог окупував Овруч, Народичі та останнім - Базар. 52 дні оборон­них боїв на Житомирщині зірвали плани гітлерівців швидко дістатися Києва, що дало можливість організувати й тримати його оборону довгих 72 дні.

Бесіда.

2.Окупаційний режим  та рух опору на території нашого краю.

Варіант 1. Запитання.

-         Яку назву отримав режим, встановлений на загарбаних нациста­ми територіях в ході II світової війни?

-         Дайте визначення поняття "новий порядок".

Словникова робота."Новий порядок"- режим фізичного, морального терору, насильства, по­грабування національних скарбів, ви­віз до рейху мільйонів робітників. Встановлений на загарбаних нациста­ми територіях в ході II світової війни. Невдоволених ним знищували або кидали до концтаборів смерті (30 в Європі, один з найстаріших - Освенцім в Польщі). На Україні знищено 4 млн. мирного населення.

Картинна галерея. Учитель вивішує на дошці декілька ілюстрацій, які містять ознаки основного поняття або явища. Об’єднавши учнів у групи, пропонує їх представникам через деякий час назвати ознаки поняття, що зображені на ілюстраціях. Учні пробують сформулювати визначення. (див. додатки №3,4,5, 6)

Словникова робота. Голокост – 1) жертва, яку старода­вні євреї спалювали на вівтарі; 2) за­гибель, знищення; 3)систематичне, планомірне винищення євреїв в роки Другої світової війни.

Остарбайтери - офіційна назва осіб, насильно вивезених на примусові ро­боти до Німеччини з окупованих (1941-44) р-нів СРСР; з 2,8 млн. остарбайтерів 2,5 млн. вивезено з України.

Колабораціоніст - особа, яка співпра­цювала з окупантами в окупованих країнах. Колабораціонізм — співробітництво з окупаційною владою урядів, окремих осіб, країн, захоплених фашистською Німеччиною в період Другої світової війни.

Рух опору - національно-визвольний, антифашистський рух, який виник в ході ІІ-ї світової війни проти німець­ких, італійських, японських окупантів, їх союзників, місцевої агентури, вста­новлених ними порядків, за відро­дження національної незалежності, державного суверенітету окупованих країн, країн фашистського блоку, справедливий і демократичний лад після визволення.

Робота в групах. Вчитель розподіляє учнів на групи. Кожна група опрацьовує надані джерела інформації (див. додатки та фрагмент навчального фільму) та на їх основі  готує виступ на задану тему. Решта учнів складають опорний конспект. Вчитель вибірково перевіряє записи учнів.

Група 1. Окупаційний режим  на території нашого краю.

Група 2. Рух опору на території нашого краю.

       Слово вчителя. Захопивши Житомирщину, фашисти нищили усі ознаки попередньої державності. В першу чергу змінено територіальний поділ краю. Область оголо­шено Генеральною округою "Житомир" — як складовою частиною рейхскомісаріату "Україна" під керівництвом генерал-комісара Клема. Округ поділено на 8 "гебітів", до складу яких входило по 4-5 районів. Адміністративними органами на селі були сіль­ські управи.

     Заслухаємо представників першої групи про окупаційний режим на території нашого краю.

      Слово вчителя. Майже 28 місяців міста і села області перебували під гітлерівською окупацією. На окупованій території загарбники встановили нечуваний режим терору, насильства й грабежу. В області не було жодного міста чи села, де б не катували і не вбивали радянських людей. З холодним професіоналізмом убивць, гітлерівці саджали людей на кілки, відрубували їм руки, ноги, ви­колювали очі, виривали волосся, вішали, топили, спалювали, закопували живими в землю... Не милували ні дітей, ні жінок, ні немічних стариків.

     Проте зусилля гітлерівців перетворити українське населення в покірних рабів були марними. Першою відповіддю нескорених був масовий, що проявлявся у різноманітних формах, рух опо­ру.

    Заслухаємо представників другої групи про  рух опору на території нашого краю.

     Варіант 2. Повідомлення учнів. Заслуховуються повідомлення учнів про окупаційний режим та рух опору на території Житомирщини.

      Бесіда.

3. Звільнення Житомирщини від німецьких окупантів.

      Варіант 1. Повідомлення учнів. Заслуховуються повідомлення учнів про звільнення Житомирщини від німецьких окупантів.

     Бесіда.

     Варіант 2. Перегляд фрагменту навчального фільму з його подальшим обговоренням.

     Варіант 3. Розповідь вчителя. За неповних два роки гітлерівська армія окупувала майже всю європейську частину Радянського Союзу. Першої великої поразки фашисти зазнали під Москвою ще у грудні 1941 року, але до перелому у війні було ще далеко. Він настав лише у 1943 році після поразки фашистів під Сталінградом та на Курській дузі. Червона Армія здобула кількісну військово-технічну перевагу і перейшла у наступ. Протягом короткого часу було визволено Донбас і майже всю Лівобережну Україну. У вересні війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф.Ватутіна вийшли до Дніпра, форсували його і 6 листопада визволили Київ. Продовжую­чи наступ, армії фронту: 38-а (командуючий генерал-полковник К.С.Москаленко), 60-а (генерал-лейтенант І.Д. Черняховський), 13-а (генерал-лейтенант М.П.Пухов), 1-а гвардійська (генерал-лейтенант А.А.Гречко), 40-а (генерал-лейтенант П.Ф.Жмаченко), 3-я гвардійська танкова (генерал-лейтенант П.С. Рибалко), 1-а танкова (генерал-лейтенант М.Ю. Катуков), 2-а повітряна (генерал-лейтенант С.Я. Красовський) та ряд танкових, кавале­рійських, артилерійських корпусів, окремих бригад і полків роз­горнули наступ за визволення Житомирщини. Ще до підходу регулярних військ 76 населених пунктів Житомирської області були визволені за участю партизанів. Розвиваючи наступ на Фастів, Житомир, Коростень, війська І-го Українського фронту просунулись у глибину на 150 км., 12 листопада звільнили Житомир, створили Київський стратегіч­ний плацдарм. Спроби противника в середині листопада — грудні 1943 р. перейти у контрнаступ і знову оволодіти Києвом — успіху не мали. Особливо жорстокі оборонні бої розгорнулись на території північно-східних районів Житомирщини. Вони продовжувались 40 днів і ввійшли в історію Великої Вітчизня­ної війни як бої на «Рубежі мужності» (18 листопада - 24 грудня 1943 р.). Найтяжчі бої проходили на території Брусилівського та Ра­домишльського районів. Ворог шаленів, його друга спроба наблизитись до Києва в межах району — провалювалась. 19 грудня фашистські війська перейшли у наступ в районі Коростеня з метою розвинути наступ на Малин - Київ. Однак рішучою обороною і контратаками ворог був відкинутий на вихідні позиції. В ході жорстоких оборонних боїв радянське командування готувало власний наступ, який увійшов в історію як Житомирсько-Бердичівська операція. Вона мала за мету спочатку роз­громити Брусилівське угруповання ворога, потім — Малинсько-Радомишльське. На флангах фронту забезпечити взяття Корос­теня і Білої Церкви, а далі вийти на рубіж Любар—Вінниця— Липовець. План генерала М.В. Ватутіна був схвалений Марша­лом Г.К. Жуковим. Житомирсько-Бердичівська наступальна операція розпочалася вранці 24 грудня після потужної артилерій­ської і авіаційної підготовки. Ввечері 31 грудня Житомир було повністю очищено від ворога. На цей раз вже остаточ­но. Москва вдруге салютувала на честь визволителів Житомира. Це був унікальний випадок в історії Великої Вітчизняної війни, коли одне місто двічі удостоїлось подібної відзнаки. На 1 січня 1944 р. радянські війська визволили понад дві третини Житомирщини. Житомирсько-Бердичівська операція успішно закінчилася 14 січ­ня. Під час цієї операції було розгромлено потужне угрупування гітлерів­ських військ, визволено Житомирську область та ряд районів інших областей. 60 з'єднань і частин, які відзначилися в боях, одержали найменування «Житомирських», «Коростенських», «Овруцьких», «Новоград-Волинських», «Бердичівських», 19 з'єднань і частин нагороджені орденами, а командуючі арміями генерали А.Гречко, П. Жмаченко, М. Катуков, С. Красовський, К.Москаленко, М.Пухов, І. Черняховський стали пер­шими в країні кавалерами ордена Богдана Хмельницького.

      Дорогою ціною дісталося нашому народу визволення Жито­мирщини. Понад 70 тис. воїнів полягли смертю героїв на по­ліській землі. За героїзм, виявлений під час захисту й визволен­ня Житомирщини, 50 воїнів удостоєні звання Героя Радянсько­го Союзу. За мужність і героїзм, проявлені у роки війни, 93.786 жителів об­ласті відзначені урядовими нагородами. Усього за роки війни на Житомирщині загинуло 320 тис. чоловік, 7147 наших земляків повернулися з війни інвалідами. 

Бесіда.

ІV. Закріплення нових знань учнів

Бесіда.

V. Підсумки уроку

VI. Домашнє завдання

Опрацюйте матеріал на копіях. Індивідуальні завдання.

Додатки

Додаток 1

Група 1. Окупаційний режим  на території нашого краю.

* * *

1941 р. вересень - З інструкції рейхскомісара Е. Коха усім гебітскомісарам на місцях про перепис цивільного населення за чотирма віковими категоріями, віросповіданням, національ­ним та соціальним складом.

     З метою підвищення пильності попереджаю сво­їх співробітників, що вони повинні поводити себе таким чином, щоб насе­лення почувало тверду руку німців. Хто з нас цієї твердості створити не може, той не підходить до окупації Сходу. Я не буду нікого жаліти. Українців чека­ють найсуворіші кари в разі злочинної діяльності.

* * *

      1941 р. грудня 19. — З розпорядження Олевського гебітскомісара для всіх сіл про обов'язкову працю дорослого населення.

      Залучати до важкої фізичної праці людей віком до 50 років. Розіслати по всіх селах та попередити всіх людей, що за непослух старости, голови громадського господарства та бригадирів, за невихід на роботу та погане ставлення до роботи кожний поліцай має право при першому випадку вин­ного вибити на місці негайно. В разі, коли той не підчиниться другий раз, то потрібно повідомити мене, і я дозволю його повісити. Всі старости сіл та голови громадських господарств повинні притягнути всіх до роботи. Тривалість робочого дня має бути 14—16 годин. Немічних до праці за віком та за станом здоров'я збирати в таборах смерті, євреїв - у гетто, з пода­льшим їх фізичним знищенням.

* * *

1941 р. грудня 20. — З розпорядження Олевського гебітскомісара

      У першу чергу розстрілювати комуністів, комсо­мольців, радянський та господарський актив, а за національною ознакою - євреїв та циган. За переховування цих осіб наказую винних разом із сім’ями розстрілювати.

* * *

      1942 р. жовтня 15 - З розпорядження рейхскомісара Е. Коха  Житомирському генерал-комісару Лайзеру

    Зві­льнити третину округи від місцевого населення. Заселити дану територію виключно особами німецького походження. Нова округа підлягає управлінню виключно гебітскомісаром як німецька територія з особливими пільгами під назвою "Хегевальд".

* * *

      Зі спогадів Жигорловського І. К. про мародерства

      Солдати та офіцери грабували всі магазини, бібліотеки, виставки, музеї; військові вдиралися у квартири цивільного населення і забирали звідтіль всі цінні речі і предмети; в центрі міста були відкриті будинки розпусти; до Німеччини вивозили повні гарнітури меблів; пам'ятники руйнували; машини, мотори, апарати, запасні частини, книги, дорогоцінності, все підлягало вилученню.

* * *

     1941 р. грудня 31. — З розпорядження житомирського штадткомісара

     Перебування місцевого населення на вулицях дозволено до 21 години. З цієї години всі мешканці по­винні перебувати в своїх помешканнях, які вони можуть залишати не раніше 8 години ранку. Хто з'являтиметься на вулицях у заборонений час, буде роз­стріляний без попередження. В освітлені вікна також будуть стріляти...

     З початком темряви ходити біля залізниці на відстані 5 км. з обох сторін забо­ронено. Населення, що живе в цій смузі, не має права вночі залишати свої квартири. Залізничній охороні дано наказ стріляти в кожного, хто порушить дані вказівки…

* * *

     1942 р. вересня 15 - З розпорядження Ружинського  гебітскомісара про конфіскацію та вивезення до Німеччини матеріальних цін­ностей

     Звідомлення, які я одержую, показують, що здача боргів проходить дуже незадовільно. Цей стан безпідставний і, зважаючи на необхідність забезпечення війська, не є пробач­ливим. Я вказую на те, що кожний, хто не виконає свого обов'язку щодо здачі продуктів, буде покараний смертю або, в легших випадках, в'язницею.

* * *

1942 р. лютий - З розпорядження Олевського  гебітскомісара про податки   

     З кожної людини брати податки: подушний - 200 крб., за "визволення" - 100 крб., за утримання коня - 1200 крб., свині - 800 крб., собаки - 300 крб., кішки - 100 крб., за пересування пішки без дозволу — 20 крб., на підводі — 45 крб. і т.п. У сільській місцевості кожна сім'я щомісяця повинна здати 100 л. молока, 8 кг. м'яса, 271 кг. картоплі, 15 штук яєць.

* * *

1941 р. грудня 31. — Звернення житомирського штадткомісара та біржі праці до населення міста з закликом їхати на ро­боту до Німеччини

Українські чоловіки та жінки!

Більшовицькі комісари зруйнували ваші робітничі підприєм­ства для того, щоб залишити вас без зарплати та хліба. Німецький народ дає вам можливість одержати корисну і доб­ре оплачувану роботу. До того часу, поки ви будете працювати в Німеччині, ваші родини тут будуть цілком забезпечені. Хто добровільно згодиться їхати до Німеччини, повинен з'явитися до житомирської біржі праці (Селянська вул., № 10): в п'ятницю — 9 січня 1942 р. і в суботу — 10 січня 1942р. від 7 год. 30 хв. до 16 год.

При собі необхідно мати паспорт та інші документи. Відповіді на всі питання, що вас  цікавлять,  одержите на біржі праці.

* * *

1942 р. квітня 27.— 3 розпорядження гебітскомісара — район­ному старості відносно відправки жіночої та чоловічої робочої сили до Німеччини

М. Овруч.

В Німеччині дуже потрібні як для землеробства, так і для промисловості цілком працездатні жінки та чоловіки від 15-ти до 50-ти років. ... Виходячи з кількості населення вашого району (круглим рахунком 31000), ви повинні поставити на ноги 3000 робочих (чоловіки і жінки), починаючи з 4 травня 1942 р. Паспорт та інші документи вони повинні взяти з собою. Завербованих робітників будуть перевіряти та буде медичний огляд їх. Коли мешканці по неважливих причинах будуть ухилятися від цього розпорядження, вони будуть переслідуватись поліцією. Крім цього, чоловіки та жінки втрачають право на одержання харчових припасів і другої підтримки.

* * *

    1942  р.    липня    16. — Розпорядження вчорайшенської  рай­управи — старості Низгірці     про  реквізицію  корів за відмову їхати до Німеччини

    Під персональну відповідальність у виконанні цього. Пропонується вам у громадян вашого села, які були виді­лені на роботу до Німеччини і не поїхали 29 червня 1942 р., забрати у таких корови і поставити на короварні у гро­мадському господарстві вашого села, де вони будуть знаходитись до особливого розпорядження. Корови повинні добре доглядатись та своєчасно доїтись. За них відповідає цілком голова громадського господарства, якому про те сповістіть. Корови завести до 18 липня 1942 р. Поруч з тим, перевірте та виявіть тих громадян, що не поїхали до Німеччини на роботу 29 червня 1942 р. Складіть список, якого 18 липня 1942 р. надішліть до райуправління.

* * *

     1942 р. жовтня  12. — 3  повідомлення гебітскомісара м-ка  Ружин до всіх районних шефів Ружииа, Вчорайше, Попельні про суворі репресії проти цілих сімей, члени яких ухиляються від «вербовки» в Німеччину

Я тепер окремих осіб, які не їхали, оштрафував і надалі, хто не з'явиться 12-го жовтня, я оштрафую всіх членів сім'ї дуже строго. Я не лякаюся тим, щоб запалити хати у тих, хто не поїде до Німеччини, хто стане протестувати і не схоче прийняти зобов'я­зання робити в Німеччині. Я буду всіх членів сім'ї виключати з списків для одержання продуктів та додатково такі сім'ї ніякого права не одержать в час розподілу землі. ... Я дивлюсь на їх, як на саботажників, і буду так до них відноситись.

* * *

1943 р. березня 28. — Стаття, вміщена в газеті «Парти­занська правда», про облави на мирних жителів в селах Ов­руцького та Коростенського районів

В селах, розташованих навколо Овруча та Коростеня, німець­кі кати влаштовують облави на мирних жителів. Кожний, хто попадає до рук катів, негайно відправляється в концтабори для військового навчання, а потім на фронт або в Німеччину на ка­торжну працю.

* * *

1945 р.  ... — Спогади  Устименка  Івана Михайловича,  жителя м.Бердичева, про те, як його відправили до  Німеччини

     Коли Червона Армія звільнила столицю України і стала під­ходити до м.Бердичева, заметушились фашистські собаки, по­чуваючи свою погибель. Навіть в такий для них критичний період вони не переставали знущатись над мирним населенням, грабували, убивали, виганяли в рабство тисячі безвинних людей. Було холодно, стояла морозна зима 1943 р. Не маючи куска хліба, я не міг далі дивитись на голодних діток і, ризикуючи своїм життям, вирішив піти дістати харчів для своєї сім'ї. На базарі мені не вдалося купити ні хліба, ні картоплі, бо озброєні жандарми з своїми прихвоснями оточили весь народ, що там знаходився. Чоловіків зігнали в один бік. Це були май­же одні каліки: безрукі, напівсліпі, старики. В цьому числі був і я. Почались мої страждання. Ранком під силь­ним конвоєм нас погнали на вокзал, посадили в товарні вагони по 85 чол. Ні стати,  ні лягти, а з вагонів не випускали. Нас везли 5 діб без їжі. Привезли в м.Штаргард, де ми просиділи дві неділі, одержуючи по 200 гр. хліба і 1 літр баланди. Звідти нас відправили в Новий Штеттінг, де я працював чорноробочим. Я вирішив втекти, але побіг був невдалий, мене затримали жандарми і відправили в Штаргард. Жили ми в таборі. Щодня гнали нас на роботу. В таборі піс­ля роботи ми заставали тільки бруд, сморід, голод і  холод. Спати лягали в бруд, а рано, коли прокидались, ледве  підводи­лись, щоб піти на роботу. Я, як свічка, поволі догорав. Не міг я більше терпіти цих мук і вирішив знову тікати. І ось, 10 січня 1944 р.  я втік. Моя дорога лежала через Шнайденмір, Бромберг, Торунь, Кутно, Ловіци, де я перейшов фронт і зустрівся з нашою непереможною Червоною Армією.

Я був направлений в Брест, де пройшов перевірку, після чого був відправлений в рідне місто Бердичів, де живу і зараз.

* * *

1942 р. листопада 23. - Наказ генерал комісара міським і гебітскомісарам, керівникам медичних комісій про необхідність встановлення найсуворішого контролю над українськими лікаря­ми, що допомагають призначеним на медогляд у звільненні від відправки до Німеччини

Фактами встановлено, що населення, призначене для відправ­ки в імперію, неодноразово намагалось ухилитись від відправки шляхом самопошкодження свого організму. Щоб домогтись своєї мети, вони часто користувались по­слугами третіх осіб. Так був затриманий український лікар, що домігся тимчасової непридатності місцевого населення перед від­ правкою в Німеччину, роблячи прививки, які викликали неймовірні опухи різних органів. Опухи не спадали на протязі 3-х місяців. У зв'язку з тим, що німецьких лікарів бракує і доводиться користуватись місцевими лікарями, то прошу здійснювати найсуворіший контроль під час проведення медичного огляду. Неможливо більше терпіти і те становище, що українські лі­карі на шкоду вербовці в імперію підходять з дуже суворим критерієм при встановленні придатності робочої сили для попов­нень в імперію.

     Прошу негайно повідомити мене  про ваші  спостереження за подібними   випадками.

* * *

     1943 р. вересня 17. - Наказ генералкомісара всім гебітскомі­сарам про те, щоб, не дивлячись на факти самознівечення мо­лоддю, домагатись всебільшої відправки підлеглих угону.

З повідомлень лікарів мені стало відомо, що молодь, приїжд­жаючи в штаби для відправки в райх, перед цим випиває настойку з махорки, яка викликає підвищену сердечну діяльність і запа­морочення голови. Цим молодь розраховує обманути лікарів під час комісії і ухилитись від відправки в імперію. Неодноразові спостереження також кажуть за те, що деякі штучно підтримують нашкірні захворювання, в першу чергу, опухи голені, з метою одержання звільнення від служби в імперії. Лікар, що проводить медогляд, повинен звертати увагу на такі явища і в підозрілих випадках провести другий медогляд після дії махоркової настойки. При опухах голені потрібно точне клінічне обстеження.

* * *

Лист Дрозда Юхима Івановича до Дрозда Івана в м. Коростень

Здрастуйте, дорогі батьки!

Передаю, що поки ще жив. Живу не дуже добре, набагато схуд. Як приїхав, то думав, що пропаду. Але і зараз ніяк не звикну. Майже всі наші хворіють, таких відправляють додому, так що я, думаю, скоро буду вдома, але не знаю коли.

Тату, напишіть сюди, що вдома нема кому доглядати госпо­дарство: батька забрали на роботу, мати хвора, а господарство розтягують. Може я доб'юсь, що й пустять додому. Тату, мені тут погано, їсти дають мало і тільки ріденький суп, 300 гр. хліба, хліб поганий.

Ви не слухайте нікого, хто каже, що нам тут добре, ні. Всім хлопцям і дівчатам, які в Німеччину виїхали разом з нами, однаково живеться. Ми знаходимось у таборі при фабриці, на волю нас не пускають, а тільки в неділю водять під охороною гуляти. Я сам перу свою білизну щотижня. Тату, про моє життя питайте Павла. Визвольте мене, бо загину.

Ваш   Юхим.

* * *

1945 р. ... — Спогади Білюка Олександра Івановича, жителя с.Топільні Лугинського району, про його страждання в табо­рах смерті

До війни я був учнем, а коли німці захопили наше село, вони його спалили, а мене, як і багатьох односільчан, заарешту­вали і відправили в бердичівську в'язницю.

У в'язниці нам давали 1 буханець хліба на 20 чол. і один раз на добу суп. Працювати заставляли дуже тяжко. Били нас палками і резиною. Ми ходили брудні, воші нас заїдали, а спа­ти не було де, бо в камері з цементною підлогою було 100 чо­л. В таких умовах я прожив 4 місяці — до відправки в Польщу, в Люблінський концтабір. Там було ще гірше.

Начальник табору Туман, чистокровний німець, та його по­мічник по-звірячому ставились до нас; нас дуже пильно охоро­няли, на роботу водили під конвоєм. На одній койці спали по три чоловіка. У цьому таборі я був 9 місяців, а потім нас відправили в Австрію. Везли нас в товарних вагонах, по 60 чол. в кожному. З одного боку було 30 чол. і з другого — стільки ж, а посередині, між загорожою з колючого дроту, за нами стежили 3 есесівці. Есесівці нам не давали ні сісти, ні лягти, в той час, коли самі весь час лежали. Так нас завезли в австрійський табір Матхауз. Працювали дуже тяжко, їсти давали по 200 гр. хліба на день, раз суп і 20 грам маргарину. Працювали по 12—16 го­д. Щодня приносили багато робітників мертвих, яких спалю­вали в крематорії. На моїх очах фашисти убили мого батька і кілька земляків з Лугинського р-ну. У цьому таборі я був до звільнення.

* * *

1944 р. лютого 19. 3 акту Житомирської обласної комісії судово-медичних експертів   

    Табори для військовополонених розміщувалися на Богунії (табір №358 м.Житомира), в Берди­чеві (Лиса Гора, куди вже в липні 1941 р. було зігнано 48 тис. чоловік) та Новограді-Волинському (2-а і 5-а школи).

* * *

1944 р. лютого 9—10.— Акт Житомирської обласної комісії судово-медичних експертів про масовий розстріл військово­полонених на території Богунії — околиці м.Житомира

На території селища Богунія, що знаходиться в 5 кіломет­рах від Житомира, виявлено кладовище військовополонених. На основі даних огляду та судово-медичного дослідження не­обхідно прийти до наступних висновків:

1. На описаному кладовищі поховані трупи військовополоне­них, померлих, головним чином, від виснаження.

2. Захоронення трупів проводилось   в період   1941 — 1943 рр.

3.       Смерть полонених, трупи яких знайдені в лісі, наступила від вогнепальних пошкоджень в обширу голови.

4.       Всього на кладовищі і в лісі захоронено більше 65 тисяч трупів.

* * *

1944 р. травня 13.—З акту Бердичівської міської комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників і їх співучасників у м.Бердичеві

Масове знищення німецькими окупантами радянського насе­лення проводилось шляхом повішення, розстрілів і опреділення в концтабори, де морили людей голодом і тим самим засуджува­ли на повільну смерть; знищували також шляхом закопування в землю живими.

На основі показань свідків і письмових заяв очевидців, перші розстріли почались на другий же день після вступу німців у м. Бердичів, тобто 8 липня 1941 р.  28 серпня 1941 р. був проведений масовий розстріл радянських військовополонених і жителів м. Бердичева на території двору Державного історико-культурного заповідника м. Бердичева.

5 вересня 1941 р. німці провели друге масове вбивство мирного населення в м. Берди­чеві. Комісією на цій місцевості було виявлено 24 мо­гили. 1 квітня 1944 р. була проведена розкопка цих могил, в яких виявлено 10.656 людських трупів (чоловіків, жінок і дітей різного віку), одягнених у цивільний одяг. Приречених на смерть приганяли до місця розстрілу з речами і цінностями, які перед розстрілом недалеко від ям відбирались у власників, здавались німецькому офіцерові, а хто був гарно одягнений, з того знімали й одяг. Після цього партіями по 10—15 душ підводили до ям і розстрілювали з автоматів. Маленьких дітей кидали в ями живими, поранених також заривали в землю живими.

Могили мали схил до яру, і наступного ранку в яру утво­рилось ціле озеро  крові.

Від місця розвантаження автомашин до ями, де провадились розстріли, родичі або інші особи, що теж підлягали розстрілу, несли на ковдрах, прости­радлах і носилках знесилених хворих та стариків, які самі не могли рухатись. Цих хворих і стариків німецькі солдати живими кидали в ями. Розстрілювали матерів з грудними дітьми на руках. В кінці того ж дня почали прибувати колони з радянською молоддю. У зв'язку з тим, що молодь чи­нила великий опір, німці ловили їх і кидали в ями живими, а потім разом з розстріляними засипали землею.

Після розстрілу верхній шар землі довго ворушився від рухів живих ще людей, а на слідуючий день вся поверхня землі була червона від крові. Щоб заглушити крики нещасних під час розстрі­лу, весь день над місцем страти кружляли 4 трьохмоторні літаки.

За свідченням жителів м. Бердичева Огнев'юк, Морозової та ін. встановлено, що в липні м-ці 1941 р. німці пригнали на Чер­вону гору велику кількість радянських військовополонених і розмістили їх у військовому городку „Елінг". На другий день з військовополонених зняли добре обмундирування, залишивши їх напівроздягненими та босими. Голодних полонених ганяли цілими партіями на роботу. Тих, що не могли ходити, німці роз­стрілювали, залишаючи їх трупи на дорозі.

Годували військовополонених дуже погано. Кожному на день давали 100 гр. проса і 500 гр. води. Внаслідок цього в таборі появились масові захворювання дизентерією, цингою, висипним тифом, відмічались голодні набряки, полонені були страшенно завшивлені. Люди вмирали по кілька сот за день. Командирів і політпрацівників Червоної Армії, що попали в полон, німці згодом розстріляли.

Комісія провела розкопки 2-х могил на Червоній горі на те­риторії „Елінга". Встановлено, що в цих могилах захоронено 2 160 людських трупів, виключно чоловічої статі, одягнених у військовий одяг командного складу..

За свідченням свідка Огнев'юк, туди ж привезли 70 дітей з ди­тячого будинку і всіх живими кинули в яму. Свідок Пекелис показав, що діти були привезені з Дмитрівського дитячого будинку.

Комісією встановлено, що німецько-фашистські мерзотники широко практикували звірячі способи знищення радянських гро­мадян у тюрмі та катівнях СД шляхом поширювання висипного тифу. Захворілих висипним тифом вивозили на Червону гору і розстрілювали. Щоб приховати свій злочин, німці частину хво­рих висипним тифом з тюрми та катівень направляли в 1-шу Ра­дянську лікарню, а звідти їх забирали й вивозили на Червону гору.

* * *

1944 р. ...—3і спогадів бувшої виховательки дитячого будинку м.Житомира Щенівської про звіряче знищення дітей гітлерів­ськими дітовбивцями

Дитячий будинок містився в Житомирі, по Синельніковській вул., № 12. Почав працювати дитбудинок приблизно в кінці лип­ня 1941 р. Перші 14 дітей були прислані міським управлінням з будинка малят, що містився по Прохорівській вулиці. Діти, яких направляло міське правління або поліція, проходили мед­огляд і ізоляцію, а потім попадали вже в групи, залежно від віку. Спочатку було 40 дітей. Пізніше ця кількість мінялась, бо діти весь час прибували і вибували. Харчування дітей було погане. Німецька влада не допомагала нічим. Ставлення німців до дітей було звіряче, жорстоке.

Два рази приїжджали в дитячий будинок німецькі солдати, силком увозили частину дітей і потім розстрілювали їх на Богунії.

Одного разу я була очевидцем того, як озброєні німці вдер­лись у їдальню і почали хапати дітей, тягати їх за руки, бити прикладами. Діти жахливо галасували, чіплялись за столи, стіль­ці, двері. Німці їх відривали і кидали у велику машину.

Я схопила на руки маленького Льоню Польового і сказала, що ні за що не віддам хлопчика. За це німець хоч мене і вда­рив, але дитину вдалось урятувати.   

Забирали дітей віком від 4 до 15 рр. Це було в серпні — ве­ресні 1941 р.

Таким чином було вивезено і розстріляло 40—50 дітей.

Додаток 2.

Група 2. Рух опору на території нашого краю.

* * *

     Посмертна записка юного підпільника Яші Гордієнка, який був закатований фашистами в 1942 році.

     Дорогі батьки! Пишу вам останню свою записку. Помилування не чекаю... На слідстві я тримався спокійно... Протягом чотирьох з половиною годин били тричі. Били гумою, грабовою палицею, залізною палицею по жилах. Після цього я погану чую. Ті, хто був у моїй групі, зараз на волі. Ніякі тортури не примусили назвати їхні прізвища. Я не боюся смерті, помру, як належить патріоту Батьківщини. Перемога буде за нами. Яша.

* * *

Зі спогадів сучасниці подій Люби Борисюк

… Ліза бачила, що німці женуть колону людей. Ми вирішили прослідкувати і дізнатися, куди їх ведуть. Полонених пригнали до школи і кинули за колючий дріт. В той же день біля огорожі з’явився весь наш сьомий клас. Дітей привела Тамара Білян. В карманах кожного було щось їстівне. Коли вартовий відвертався, за огорожу летіли дитячі гостинці. Щодня ми туди ходили. В нас на очах помирали люди. Ми бачили, як фашисти добивали помираючих…

      Одного разу ми дізналися, що полонених українців, за якими прийдуть родичі, будуть відпускати. 

      Ми вертілися щодня поблизу огорожі. І, поки вартовий не бачив, випитували імена і прізвища полонених. А потім підходили до вартового і питали, чи нема такого то. Багатьох тоді ми витягли…

* * *

Зі спогадів сучасниці подій Ольги Магдич

     Я довго зобижалася на товаришів: вони дозволяли мені лише переписувати листівки, а інших доручень не давали. Але ось у нас закінчились зошити. Петрик обіцяв дістати бумагу в райцентрі, куди він поїхав разом з родиною. Я ледь вмовила всіх відпустити мене за бумагой. Відправилась в дорогу вдосвіта. Йшла швидко, майже бігла. Біля самого райцентру я неочікувано зіткнулася з німецьким патрулем.

-         Куди? – крикнув німець так голосно, що я випустила хустинку з кукурудзяними коржиками.

-         Додому. В сестри була. Йду додому.

Німець зі злістю подивився на мене і попросив документи.

     Я наполовину словами, наполовину жестами пояснила йому, що ще маленька, що ще не маю документів.

      Німець підняв вузлика, розв’язав його, коржики висипав на землю, а білу хустинку заховав у карман.

       Я пішла далі ледь переставляючи ноги…

* * *

     1944 р. - З акту  комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників і їх співучасників

     У партизанському загоні імені Хрущова, що діяв на ме­жі Вінницької, Житомирської і Київської областей під ко­мандуванням Павла Баки, були юними розвідниками доч­ка командира загону Олена Бака, 1930 року народження, та її подруга Ольга Магдич, 1931 року народження з се­ла Топори Ружинського району. Вони часто ходили у роз­відку і приносили до загону детальні і дуже цінні відо­мості про ворога.

    У грудні 1943 року, коли війська Першого Українського фронту вели важкі бої за визволення Житомирщини, юних розвідниць затримали фашисти. Вони зібрали в приміщен­ня школи села Соколів Брід велику кількість людей, обли­ли будинок бензином і закидали гранатами. У вогні загинули і юні партизанки, яких поховали в селі Соколів Брід Попільнянського району.

      Тринадцятилітня Настя Іванисько з села Новини Червоноармійського району, зв'язкова партизанського загону «Смерть фашизму», була закатована у Житомирі разом з батьком-партизаном восени 1943 року.

      Кондратюк Оля, 14 років, з села Нова-Березина Житомирського ра­йону, привела у партизанський загін імені Щорса, яким командував Йосип Цендровський, двох червоноармійців, що втекли з полону. Оля в загоні навчилась стріляти, кидати гранати, допомагала варити їжу, а згодом ходила в розвідку. Німці, щоб знищити загін, оточили парти­занів у Івницькому лісі. Бій точився цілий день. Партизанам вдалося вирватися із ворожого кільця, але кілька з них, в тому числі і Оля, потрапили в полон. Після довгих катувань гестапівці розстріляли поло­нених в 1943 році. Чотирнадцятирічна підпільниця Уля Онепанчук з села Усове Овруць­кого району була в 1942 році спалена фашистами живою. Камілія Шага з села Ситовки Овруцького району, 13 років, парти­занила в з'єднанні імені Олександра Невського. Була поранена, але залишилась в партизанах.

* * *

      Зі спогадів сучасниці подій Люби Цвиндровської

     У партизанському загоні «За перемогу» була вся сім'я Фітільових з смт.Лугини — батько Павло Васильович, мати Олександра Лук'янівна і їхня дочка Тамара, 14 років. Мама з дочкою, яких в загоні ла­скаво звали «тьотя Шура» і «Галка», часто ходили селами, виконуючи розвідзавдання командування. В одному з боїв 1943 року Тамара загинула як воїн, проявивши героїзм.

* * *

      Зі спогадів сучасниці подій Неоніли Баки

     Про партизанську сім'ю Цендровських з Коростишівщини знають далеко за межами Житомирщини. Серед молодих Цендровських найсміливішою була Марійка. Ко­ли почалася війна, їй виповнилося 11 років. У парти­занському загоні вона зразково виконувала відповідаль­ні завдання: розвідувала розташування ворожих військ і бойової техніки, переміщення військових ешелонів по залізниці Житомир-Фастів. Одного разу, коли дівчина поверталась з чергового завдання, біля рідного села Рудня Грабівка її впізнав і схопив місцевий поліцай, її довго мучили, вимагаючи відомостей про партизанів, але вона мо­вчала. Останніми словами патріотки були: «Стріляйте, вбивці! Всіх не перестріляєте, нас багато!»

* * *

      Зі спогадів очевидця подій Михайла Танюка

   Захопивши Малин, фашисти встановили в місті жорстокий окупаційний режим. Але малинчани не здавалися. Вже в серпні 1941 року недалеко від Малина почав діяти партизанський загін під командуванням Т.Ф.Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н.Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.

* * *

Зі спогадів М.Грабчак

      На території краю діяли партизанські з’єднання Б.А.Карасьова, О.Ф.Федорова, A.M.Грабчака, С.А. Ковпака, С.Ф. Маликова, О.М. Сабурова, Р.Я. Сатановського, І.І. Щитова, М.І. Наумова, Л.Г. Бугаєнка та інші.

* * *

1943 р. березня 28. — Стаття, вміщена в газеті «Парти­занська правда», про рух опору

     …Рух опору знайшов відображення у саботажі усіх наказів та заходів окупаційної влади. На підприємствах робітники працювали у повільному темпі, псували устаткування, випускали продукцію низької якості, симулювали хворобу тощо. В цілому на більшо­сті фабрик і заводів Житомирщини випуск промислової продукції знизився в три рази порівняно з довоєнним часом.                                 * * *

Зі спогадів Миколи Липника

     У 1941 р. гітлерівці зажадали, щоб увесь вирощений в області врожай було здано в розпорядження німецької армії. Але збір було зірвано, хоча нашим селянам обіцяли 50% зібраного врожаю.

     Наші патріоти Потіївського району не раз зривали заходи окупантів щодо вивезення врожаю до рейху. Вони захопили на складах 200 тонн зерна і роздали населенню.

* * *

Зі спогадів Івана Падоляки

    В 1942 р. селя­ни обробили лише п'яту частину наявної кількості угідь, а ви­рощений у колективних господарствах урожай намагалися знищити. Селянин с. Паволочі (Попільнянський район) П. Сподин у серпні 1942 р. спалив три скирти озимої пше­ниці.

* * *

Зі спогадів Г.Стеценко

      Раптовість нападу ворога, швидке просування його військ завдали великої шкоди щойно утвореній, без належної підготовки та інструктажу, мережі підпілля. Загалом у перші три місяці окупації було розгромлено кожну шосту організацію, а їх керівників розстріляно. 

* * *

Розпорядження німецького командування

Оголошення

   Каратиметься смертю той, хто приналежних до банд харчує, або харчі їм постачає, дає їм притулок, або переховує! Каратиметься смертю той, хто стріне приналежних до банд, які з'являються в селах чи інших місцях, і негайно не зголосить наближчій військовій команді.

       Каратиметься смертю той, хто самовільно, тобто без виказки старости (голови), призначеного німецькою військовою владою, заби­рає трактори, чи інші машини, або розбирає з них частини.

Головнокомандувач Армії.

* * *

Зі спогадів Ю.Смолянюк

    На території краю також діяли загони ОУН –УПА. Наявність підрозділів ОУН, їх дії під час окупації та після визволення на Житомирщині спрямовувалися з трьох головних баз: поліської, що діяла за наказом прихильників уряду УНР; буковинської — ОУН "М", львівської ОУН "Б".

1943 р. — Стаття, вміщена в газеті «Парти­занська правда», про рух опору

    Активною формою опору жителів області в тилу стала їх участь у пар­тизанській боротьбі. Типовими формами в ній були загони та з'єднання. Переломним у партизанській боротьбі виявився травень 1942 р., коли було створено УШПР на чолі зі Т.А. Строкачем. У відповідності до обстановки на фронтах Великої Вітчизняної війни, змінювалася і тактика їхніх дій. Реакція ворога на дії партизанів була однозначно негативною.

     Без допомоги місцевого населення про збіль­шення лав народних месників та їх успіхи в боротьбі з ворогом не могло йти мови. Місцеві переховували і лікували поранених, розпо­всюджували листівки, були зв'язковими, збирали і лагодили зброю, забезпечували партизанів харчуванням, медикаментами, були розвідниками і провідниками у ворожу адміністрацію, разом із підпільниками та партизанами виходили на бойові операції.

* * *

ПЕРЕСТОРОГА

Ушкодження споруд для зв'язку, для прик­ладу місцевих і польових телефонних і телег­рафних ліній, центральних станцій, поштових контор і рацій —є бойове діяння проти вступа­ючих німецьких військ і буде каратися смертю.

Головнокомандувач Армії.

ПОВІДОМЛЕННЯ

Жидівські палії спалили вже багато будин­ків міста. Численні родини зостались без даху над головою.

     Мешканці міста Житомира! Це ж понищено Ваше маймо!

     За це розстріляно 19 липня 1941 року 100 ЖИДІВ.

Пересторога для всіх.

У випадку дальших підпалів поступатиму ще суворіше, а крім цього всі мешканці домів, віддалених на 100 м. від місця пожару, будуть заарештовані як підозрілі в саботажі.

      Українці!

Уважте самі й бережіть власне майно від жидівсько-комуністичних саботажників.

Командуючий генерал.

* * *

1941 р. серпня 19.—3 ранкового повідомлення Радянського Інформбюро про нечувані знущання над заарештованими радян­ськими громадянами м-ка Володарськ-Волинський

     Кривавий фашистський терор лютує в українських районах, загарбаних німцями. Увірвавшись у невеличкий районний центр Жи­томирський області Володарськ-Волинський, фашисти почали хва­тати і заарештовувати кожного, хто так чи інакше брав участь в громадському житті — активістів громадських організації, стахановців і всіх, хто своїм виглядом не сподобався німецькому офіцерові. Заарештованих зачиняли в сараї. Кожного дня сюди вдиралися п'яні ватаги німецьких офіцерів і влаш­товували дикі розправи над заарештованими: виколювали очі, виламували чи одрубували руки, рубали на куски, а багатьох закопували живими.

     Партизанський загін, що оперує в цьому районі під керівницт­вом тов. К., вирішив визволити товаришів. Напад удався блис­куче. Несподівано напавши на місто, партизани знищили більшу частину фашистського гарнізону.

      Невимовною була зустріч партизан з заарештованими. Тієї ж ночі в партизанський загін вступило 300 чоловік.

* * *

1941 р. грудня 18. — Розпорядження генерал комісара гебітс та штадткомісарам про те, що за кожне поранення або вбивство райхснімця буде розстріляно 100 місцевих жителів

      Один гебітскомісар доніс мені про партизанів слідуюче: «В обідній час, в грудні 1941 р., був при проході по місту два рази обстріляний службовець жандармського поста. Вслід за цим весь квартал, з якого були зроблені постріли, був оточе­ний жандармерією і було взято 31 чоловік заложників під арешт. У зв'язку з тим, що злочинець не був виявлений, 7 грудня 1941 р., перед обідом, троє з них були розстріляні. Крім того, про цей випадок було об'явлено публічно і вказано на те, що у випадку дальшого саботажу громадського будівництва, дорученого фюрером, за кожний окремий постріл в німця та за кожне поранення або вбивство німця в майбутньому буде розстрі­ляно сто місцевих чоловіків та жінок».

ТЕМА 2.УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ  (1945 - ПОЧАТОК 1950-Х РР.)

Повоєнна відбудова в Україні

Мета. Схарактеризувати зміни геополітичного становища України, що відбулися після Другої світової війни. З'ясу­вати адміністративно-територіальні зміни у повоєнний час. Розкрити зміст процесу відбудови та його складності, нові злочини сталінського режиму. Показати героїзм українців у відбудові народного господарства. Прищеплювати навички порівнювати і зіставляти однотипні історичні події, процеси, виділяючи на цій основі головні ознаки певного історичного періоду. Ви­ховувати в учнів інтерес та повагу до своєї історії.

Тип уроку: вивчення нових знань.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ.Мотивація навчальної діяльності

ІІІ.Вивчення нового матеріалу.

Інтерактивний метод «Пошук інформації»

Виступи учнів із повідомленнями. У кож­ному виступі слухачі мають визначити 9-10 клю­чових елементів (поняття, дати, події тощо). Піс­ля кожного виступу відбувається обговорення ключових елементів інформаційного блоку та їх систематизація.

Адміністративно-територіальні зміни.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно й України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943 р.), Ялтинської (1945 р.) та Потсдамської (1945 р.) конференцій лідерами держав антигітлерівської коаліції.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичного закріплення західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939—1945 рр.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значно впливала міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських земель (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина), де проживало майже 800 тис. українців, передавалась Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський прорадянський уряд і згладити негативне сприй­няття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.

Домовленість між СРСР та Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 р., під час підписання договору стосовно радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км., а на окремих ділянках на 17 км. (район Немирів—Ялувка) і навіть на 30 км. (район р. Солонія і м. Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними територіями. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом перейменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дро­гобицької області.

З наближенням радянських військ до кордонів Чехо-Словаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробіт­ництво між ЧСР та СРСР 12 грудня 1943 р. питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехо-Словаччини.

Але з вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилася. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рух населення краю.

Із звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого са­моврядування, і комуністи, які 19 листопада 1944 р. заснували са­мостійну Комуністичну партію Закарпатської України. Відновлен­ня чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєн­ної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скли­кано з'їзд Народних комітетів. На ньому було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрано Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сфор­мовано уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державнос­ті Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях тощо.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Масарик відверто заявив, що «Закарпаття не буде віддано, бо Росію не можна пускати в Європу». Та хід подій змушував керівників Чехо-Словаччини враховувати нові обставини. Позиція населенні Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув якнайшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Всі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражалися на протидію сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачевому. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ уперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони, встановлені в червні 1940 р.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними тоталітарним режимам, і в інтересах його стратегічних інтересів, які збіглися з прагненням українців об'єдна­тися в єдиній державі.

Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км.; відбулись демографічні зміни; основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави.

Об'єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумо­вили зміну державної символіки республіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний Герб УРСР, Державний Прапор УРСР, Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня — мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора міст­илось зображення серпа і молота, а над ними — п'ятикутна зірка. Деяких змін зазнав і герб УРСР. Із 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР. Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулось відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка пропагандистська кам­панія. ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилась непохитність «вічного союзу» українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними гос­подарськими та культурними зв'язками між Кримом та Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Як зазначалось, акт є «свідченням дружби росій­ського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму переклало на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депор­тації татар у регіоні панував економічний хаос. До того ж, росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чоловік) чинили опір будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР  стала більш помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

Україна — співзасновниця ООН. Діяльність України на між народній арені.

Наприкінці Другої світової війни Україна знову виходить на зовнішньополітичну арену. Проте, будучи складовою частиною Радянського Союзу, вона була не в змозі проводити самостійну зовнішню політику.

27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (28 січня — 1 лютого 1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. А в березні 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Очолив Народний комісаріат Д.Мануїльський.

Здійснивши такий крок, сталінське керівництво переслідували далекосяжну стратегічну мету. По-перше, представити приєднання західних областей України та Білорусії як акт возз'єднання етнічних територій. По-друге, збільшити кількість своїх прихильників у міжнародній організації, переговори про створення якої активно велися наприкінці війни.

На Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийнятті УРСР та БРСР у члени ООН.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д.Мануїльський очолив комітет підготовки тексту преамбули (вступу) і першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи» міжнародне організації. Інші члени української делегації — І. Сенін, О. Палладін, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк — також взяли активну участь у роботі комітетів.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН 1946 р. Україну булі обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948—1949 рр. вона обирається непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представників України запрошують до роботи деяких структур організація у тому числі Міжнародного суду. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Її представник відіграв вирішальні роль у прийнятті рішення про поділ Палестини і створення єврей­ської та палестинської держав.

В перших років свого відродження українська дипломатія була досить активною. На чолі з наркомом Д. Мануїльським вона бере участь у Паризькій мирній конференції (29 липня — 15 жовтня і 1046 р.) і в лютому 1947 р. ставить свій підпис під мирними договорами з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

Українська делегація взяла активну участь у роботі Дунайської конференції 1948 р., яка вирішувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї.

У розпал «холодної війни» УРСР увійшла до Всесвітньої Ради Миру. Запропонувала цілий ряд мирних ініціатив.

Незважаючи на таку бурхливу зовнішньополітичну діяльність Україна не виходила за межі політики московського центру. Так, угоди з Польщею та Чехо-Словаччиною про врегулювання питання кордонів підписувались представником Союзного Наркомату закор­донних справ. А пропозиції Великобританії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишились без відповіді.

Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зу­мовлений стратегічними інтересами СРСР.

Аналіз основних напрямів відбудови економіки

Після війни відбудова йшла при­скореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, яка намагалася посилити свої позиції в умовах «холодної війни», що розгорнулася між двома світовими системами 1946 р., так і україн­ське суспільство, що плекала надію на покращен­ня умов життя.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвер­дила п'ятирічний план відбудови і розвитку на­родного господарства на 1946-1950 рр. Основні завдання четвертої п'ятирічки полягали у від­будові зруйнованих регіонів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського гос­подарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працюва­ти. Радянська влада використала звичні для неї методи мобілізації, застосування примусової пра­ці ув'язнених та військовополонених, практично безоплатної роботи колгоспників та їхніх дітей.

За результатами виконання п'ятирічки Украї­на за окремими показниками випередила розвине­ні європейські країни. Так, промислове виробни­цтво у 1950 р. на 15 % перевищувало довоєнний рівень. Разом з тим 1950 р. народне господарство України майже в усіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу. Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Причина полягала й в економічній політиці Москви, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток насам­перед нових індустріальних російських центрів.

Дуже низьким залишився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання 1950 р. склав лише 80 % довоєнного рівня, відчутним був брак продовольства. Грошова «реформа» 1947 р. звела нанівець заощадження трудящих.

У складних умовах відбувалося відродження сільського господарства України. Хоч наприкінці 1945 р. посівні площі дещо збільшилися, республіка змогла продати державі зерна на третину менше, ніж до війни. Ресурси села були мізерними.

На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін в аграрній політи­ці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель.

Ситуація вкрай загострилася навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушли­вими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярові культури майже цілком загинули. Ке­рівництво кількох областей наполегливо звер­талося до уряду УРСР із проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки зменшило нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути бор­ги за попередні роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба. У сіль­ські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відно­вивши дію «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки в лис­топаді 1946 р. жорстоко покарали 2 313 селян. Але незважаючи на суворі каральні заходи, у колгос­пах плани заготівлі зерна не була виконані. Тоді як за межі України сотнями ешелонів вивозили хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946-1947 рр., у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. осіб.

Керівництво республіки на чолі з М. Хрущо­вим, намагаючись знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверта­лося по допомогу особисто до Сталіна, інформу­вало його про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була типовою — замість, за висловом Ста­ліна, «м'якотілого» М. Хрущова, у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено більш «твердого» Л. Кагановича. Проте мінімальну до­помогу насінням і фуражним зерном все ж було надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отри­мала позичку в розмірі 35 млн. пудів.

Отже, третій голод в Україні був спричинений насамперед сталінським керівництвом, яке не­хтувало долею мільйонів українців заради імпер­ських інтересів.

Причини виникнення та особливості «другого витка репресій»

Суспільне життя в повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи політичні форми, а з іншого — зберігались обмеження й деформації. У 1946, 1947 і 1948 ро­ках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90 % громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас — бюлетені містили лише одне прізвище кан­дидата в депутати, тобто вибору не надавалося. І проголосувати проти цього кандидата під не­всипущим оком виборчої комісії та представників партійно-державного апарату рідко хто наважу­вався.

У 1949 р. було затверджено прапор УРСР — червоно-синій — та її гімн, що мали символізува­ти державність України. Проте діяльність органів влади республіки визначалася центральними со­юзними структурами. Усі основні питання її життя вирішувались у Москві Сталіним та найближчим його оточенням. Вироблена там політика реалізо­вувалася насамперед через Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У, яка мала ста­тус місцевої партійної організації. За таких умов роль рад, профспілок та громадських організацій зводилася до виконання відповідних партійних директив, а діяльність членів їхніх виборчих ор­ганів, у тому числі депутатів, перетворювалася на формальність. Відсутність реальних громадян­ських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях та інші ознаки тоталітарної систе­ми, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу. Із приїздом 1947 р. в Україну Л. Кагановича (він змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б) У і протягом березня—грудня 1947 р. очолював найвище керівництво республіки) було залучено на повну потужність увесь охоронно-репресивний механізм системи. Із 1948 р. за наказом Л. Берії було прийнято рішення виділити політичних в'язнів в особливу категорію та ізолювати їх у спе­ціальних таборах суворого режиму. Правила там були жахливі. В'язні позбавлялись права листу­вання і побачень. До того ж після закінчення тер­міну ув'язнення їм не дозволяли повертатися до­дому, залишаючи на довічному засланні поблизу таборів, із яких їх щойно випустили.

Створення особливих таборів вплинуло на мо­ральний дух в'язнів, які часто вдавалися до опо­ру владі. У вересні 1949 р. в спеціальному таборі № 1 на Інті було створено підпільний центр із під­готовки повстання. У таборі налічувалося на той час 4 560 в'язнів, з них 60 % становили українці. Саме з них було сформовано три курені по 450 осіб у кожному, а також рота смертників-добровольців із 30 осіб. Вони в перші хвилини повстання мали захопити радіостанцію, щоб спові­стити світ про все, що відбувається у сталінських концтаборах. Окрім українських куренів, сфор­мували ще дві російські роти, а також по одній білоруській, литовській і латиській. На початку грудня 1949 р. було створено координаційний комітет. Із того часу міжнаціональна організація дістала кодову назву «Північне сяйво».

Рух непокори охопив не тільки північні табори ГУЛАГу. Одним із перших заявив про себе в Ка­захстані табір Кенгір, до якого 1949 р. привезли великий етап зі Львова. Здебільшого це була на­ціонально свідома молодь, яка, за визнанням О.Солженицина, зробила у таборах дуже багато для всього повстанського руху. Після бунту оунівців адміністрація табору розпорошила в'язнів по інших таборах, що призвело до несподіваних для МВС наслідків.

Найбільшим повстанням у таборах ГУЛАГу за всю історію його існування був виступ в'язнів Норильська влітку 1953 р. Із тих країв в'язнів не вивозили на велику землю, а залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе по­хитнути устоїв ГУЛАГу. Але 1952 р. до Нориль­ська привезли етап українців, членів УПА, засу­джених на 25 років 1949 року.

Причиною вибуху було вбивство молодого в'язня з Волині. 40 тисяч в'язнів Норильська від­мовилися працювати. Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило повторний виступ норильчан по всій зоні. В'язні висунули ще одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Норильська було паралізовано на 12 днів, після чого до зони ввели війська. Під час придушення повстання було вбито до 800 та поранено понад 300 осіб. Боротьба ця не була марною. Її результа­том стало задоволення багатьох економічних ви­мог в'язнів. Найважливіше, що боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х ро­ків спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу політв'язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти на поступки. Як стверджує історик Ю. Шаповал, у концтаборах ГУЛАГу більшість становили українці, і саме вони зробили великий внесок у боротьбу і захист прав політичних в'язнів радянських концтаборів.

Аналіз основних напрямів «радянізації» Західної України

Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західноукраїнських земель у відповідність до радянської системи. Зі східних областей УРСР та інших республік до середини 1946 р. до західних областей було направлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сіль­ського господарства, освіти та охорони здоров'я. Місцевим кадрам на той час не довіряли. І хоча понад 30 місцевих жителів були депутатами кор­пусу Верховної Ради СРСР і УРСР, реальної вла­ди і впливу на події вони не мали. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53 тис. активістів із місцево­го населення, проте це були другорядні посади на рівні району або села.

Нищівного удару радянська влада завдала греко-католицькій церкві. Після смерті митро­полита УГКЦ А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася лік­відація уніатства. Було ув'язнено церковних іє­рархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і підпорядкування її Російській право­славній церкві.

Основні напрями програми індустріалізації в західних областях було викладено в постанові уряду України від 7 травня 1945 року. Ще в груд­ні 1944 р. при РНК УРСР було утворено Раду до­помоги західним областям у їх відбудові та відро­дженні. Тільки 1944 р. було асигновано 10 млрд. крб. і, як наслідок, наприкінці 1945 р. було від­новлено 1700 промислових підприємств і майже 500 промислових артілей. Новозбудовані підприємства були обладнані вивезеним із Німеччини устаткуванням. На початку 50-х років промисло­ве виробництво становило 10% республікансько­го. Проте підприємства західного регіону були позбавлені самостійності й цілком залежали від союзних відомств.

У Західній Україні в повоєнні роки (1948-1953) тривала примусова колективізація. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднували 98 % селян­ських господарств. Відтак у стислі строки відбу­лося примусове об'єднання колгоспів. Наприкінці 1950 р. їх стало не більше 800. Тривало так зване «розкуркулення» і виселення середняків. У східні райони було депортовано 65 906 родин — понад 200 тис. так званих співучасників бандерівських угруповань. Усе це ще більше загострило брато­вбивчу війну на західноукраїнських землях.

ІV. Закріплення нових знань

Метод «Спільний проект»

Визначення основних елементів та запис логіко-смислової моделі навчального матеріалу

Післявоєнна відбудова України			Економічне відновлення	Промислова сфера	Пріоритет – важка промисловість
					Власні ресурси
					Переважання видобутку вугілля
				Аграрна сфера	Джерело фінансування
					Продрозкладка
					Голод 1946-1947 рр.
				Кредитно-фінансова сфера	Грошова реформа 1947 р.
					Скасування продовольчих карток
					Періодичне зниження цін
			Суспільна політика	Стан суспільства	Очікування реформ
					Криміналізація
					Низький рівень життя
				Репресії	Ліквідація УПА
					Культурна сфера
					«Другий виток»
				Повстання в ГУЛАгу	1949 р. - Інта
					1949 р. – Кенгір
					1953 р.- Норильськ
			«Радянізація» Західної України	Політика	Немісцеві кадри
					Боротьба з УПа та ОУН
					Тоталітарний режим
				Економіка	Індустріалізація
					Колективізація
					Значні капіталовкладення
				Суспільство	Русифікація
					Розвиток охорони здоровя та освіти
					Заборона УГКЦ 1946 р.
			Адміністратив-но-територіальні зміни	Угоди з Польщею, Чехо-Словаччиною, Румунією	Основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави. Збільшення території УРСР. Демографічні зміни у складі населення.
			Діяльність України на між- народній арені	Дипломатія	Вихід УРСР на зовнішньополітичну арену .Україна — співзасновниця ООН

V. Підведення підсумків уроку

VІ.  Домашнє завдання.

Опрацювати текст підручника § 8-9. Індивідуальні завдання.

Радянізація західних областей України

Мета: розкрити зміст про­цесу депортацій українців з їх етніч­них земель в 1944-1955 рр., сприяти формуванню в учнів уміння аналі­зувати історичний матеріал, вислов­лювати свою точку зору з даного пи­тання; виховувати учнів у дусі патріотизму, національної сві­домості та гідності.

Основні поняття й терміни:

•      Депортація — виселення, ви­гнання окремих осіб чи народів.

•      Асиміляція — уподібнення, злит­тя одного народу з іншим, внаслідок чого один із них втра­чає свою мову, культуру, націо­нальну свідомість.

•      Національна асиміляція націо­нальних меншин — політика, спрямована на створення моно­національної держави.

•      Закерзоння — територія укра­їнських земель, що залишилась у складі Польщі на захід від лінії Керзона (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Бойківщина та Лемківщина).

ХІД УРОКУ

І.    Організаційний момент

    Урок проводиться у формі телепере­дачі «Як це було...». Для цього учні об'єднуються в групи й отримують випереджальні завдання відповідно до ролі, яку вони будуть представля­ти («історики», «архівісти», «юрис­ти», «політологи», «очевидці»). Роль ведучого виконує вчитель.

Урок розпочинає дівчина — «наща­док» депортованих (за основу тексту взято статтю «Після операції "Віс­ла": "Я — всюди чужий"» О. Кап­лиці (Польща).)

II.   Мотивація навчальної діяльності учнів

   Учениця  — «нащадок» де­портованих. Минули урочистості, при­свячені 60-річчю операції «Вісла», внаслідок якої комуністична влада післявоєнної Польщі, за сприяння Москви, виселила з батьківських земель близько 150 тис. громадян своєї держави української націо­нальності (оскільки влада СРСР де­портувала кримських татар). Їх було вивезено вантажними вагонами, часто разом з худобою, на незнану їм північ і захід Польщі, на так звані «повернуті» землі. Відібрали нако­пичене майно, бо із собою зможуть взяти лише ручну поклажу, яку тре­ба було зібрати за 2 години. Збирали людей з кількох населених пунктів в одному місці, чекали на транс­порт, який не раз приїжджав аж за кілька днів, тижнів. Робили своєрід­ні табори, оточені колючим дротом, просто неба, без туалетів... Потім приїжджав транспорт, завантажували по кілька сімей в один вагон, разом з худобою. Їха­ли кілька днів, в незнане. Ревла го­лодна худоба, на хворих і старих уже не звертали уваги, через що не всі доїхали...

     Вивезли, розпорошили, щоб вже ні­коли не існувало «українського пи­тання». Людей з гір вивезено на бал­тійське узбережжя, Мазурські озера, і нижню Сілезію, на землі, яких во­ни не знали, серед чужих людей. От­римували полишені занедбані гос­подарства, дехто на отримав взагалі нічого.

     Спочатку сподівались, що це лише на деякий час, що зможуть поверну­тись... Не змогли, не дозволили. Від людей, які пам'ятають операцію «Вісла» як жах дитинства, я чула ба­гато різних історій, як виселяли, як боялись, що топитимуть у тому морі, як мусили будувати нове життя на новій землі, як обіцяно їм відшко­дування за втрачене майно, якого так ніколи й не отримали.

    Я прийшла сьогодні до вас на пере­дачу, щоб більше дізнатись про ці події, зрозуміти, хто і для чого здійс­нював переселення моїх предків, почути ваше ставлення до цих тра­гічних подій в історії України.

    Учитель. На сьогоднішній теле­передачі ми поговоримо про депор­тації українців з їхніх етнічних земель, пов'язані з новим розмежу­ванням польсько-радянського кор­дону під час та після Другої світової війни.

      Згадка про примусове переселення українців з їхніх етнічних земель пе­кучим болем озивається в серцях українців. Часто ці події пов'язують лише з операцією «Вісла», але це да­леко не так. Переселення українців розпочалося задовго до сумнозвіс­ної операції. Більш ніж півмільйона мешканців одвічно українських зе­мель Холмщини, Підляшшя, Над­сяння, Бойківщини та Лемківщини у 1944—1951рр. були примусово відірвані від землі й розкидані по всій Україні. Ті ж, хто у 1944— 1946 рр. залишились за Бугом, не поїхали до Радянської України, у 1947 р. під час операції «Вісла» бу­ли розселені поодинокими сім'ями на північному заході Польщі. Істори­ки ще й досі не можуть дати точної відповіді на те, хто й коли запропо­нував таке «розв'язання» укра­їнської проблеми в Польщі. Про­поную перегорнути й цю сторінку історії та з'ясувати, ким були укра­їнці під час депортацій: переселен­цями чи вигнанцями?

III. Основна частина уроку

Рольова  гра

Історик. Радянське ке­рівництво у 1941 р. під час підпи­сання угоди з еміграційним урядом Польщі про союз та співробітниц­тво у війні вимушене було визнати відсутність легітимної основи тери­торіальних здобутків 1939 р. Грома­дяни Західної України знову стали вважатись громадянами Польщі. Практично всі польські партії та угруповання виступали за те, щоб землі Західної України залишилися у складі Польщі після закінчення Другої світової війни. Вперше тери­торіальні питання розглядали учас­ники Тегеранської конференції (1943). На конференції було вирі­шено, що «серцевина Польської держави повинна знаходитись між «лінією Керзона та лінією ріки Одра з урахуванням території Східної Прусії». Більшість польських організацій і навіть польські комуністи хотіли бачити майбутню Польщу монона­ціональною державою. Це розгля­далося як метод розв'язання нагаль­ного національного, переважно ук­раїнського питання, яке набуло актуальності ще під час війни. По­чинаючи з 1942 р., розпочався фак­тичний терор, що досяг свого піку в 1943-1944 рр. Тільки по двох повітах — Гребешівському і Тома­сівському (Холмщина) до початку середини серпня 1944 р. було спале­но понад 150 тисяч українців.

Свідчення очевидців

Свідчення 1. Кри­ваве побоїще було вчинене поль­ськими бандитами в селі Бересть Грубешівського повіту. Українці у ньому становили більшість. Вони, попри переслідування, зберегли свою мову, носили вишиванки, до­тримувались українських звичаїв. 18 березня 1943 р. о восьмій годині ранку поляки оточили село, почали виганяти українців на вулицю, роз­стрілювати, підпалювати будинки. Небагатьом пощастило тоді вряту­ватись. А коли ті повернулись — по­бачили жахливу картину: у де­рев'яній церкві були спалені шко­лярі разом зі своєю вчителькою; по всьому селу лежали трупи, які ніко­му було ховати. Радянські військові не захистили українців від безчинства поляків, а лише наполягали на їх переїзді до СРСР. Не сподіваючись на покра­щення свого становища, українські родини вимушені були залишити свої оселі, майно, могили рідних. (За спогадами матері 3.Шалівської)

Свідчення 2. Село Жерники... На нього напали в п'ятницю перед Трійцею (червень 1944 р.) багато озброєних поляків. Напали вдосві­та, коли люди іще спали. Горіло все, що могло горіти. Ревіла худоба в па­лаючих хлівах, стогнали в передсмертних муках люди, а полум'я змітало все на своєму шляху. Не­можливо порахувати, скільки заги­нуло тоді людей. Таку різню можна порівняти хіба що з набігами монголо-татар. Під час цього нападу по­ляки закатували понад 100 чоловік. Так, Павлу Марчуку розсікли голову лопатою, його дружині Зінаїді по­вирізали м'язи зі стегон і груди, од­ного їхнього сина вбили, а другому відрізали вуха. На той час був лише один спосіб вижити — залишити свою землю. (За спогадами Михайла Жадана та Івана Новосада)

Архівіст. Офіційною ж точкою відліку, коли українцям не стало місця на своїй землі, вва­жається 9 вересня 1944 р., коли Ми­кита Хрущов від УРСР та Едвард Осубка Моравський із боку Комі­тету національного визволення Польщі підписали Угоду про еваку­ацію українського населення з те­риторії Польщі та польських грома­дян з території УРСР. Евакуйованим українцям дозволявся «вивіз взуття, одежі, білизни, постільних речей, продуктів харчування, хатніх речей, сільськогосподарського реманен­ту), упряжі та інших речей домаш­нього і господарського вжитку за­гальною вагою до 2 центнерів на одну родину...». Угода передбачала «добровільну взаємну репатріацію» населення.

Юрист. Та насправді все було не так. Переселяли примусово, з численними жертвами. Українцям створювали нестерпні умови життя, аби прискорити очищення території Польщі від національних меншин.

Очевидець. Ось, що згадує Софія Адамчук. 6 червня 1945 р. на село Верховини Холмського повіту напав збройний загін Народних Сил Збройних Люблін­ської округи, яким керував капітан Мечислав Падзерський (псевдонім Сірий). Нападники вбивали дітей, старих, немовлят у колисках. Убили старого діда Тивонка, замордували священика, його вагітну невістку та п'ятирічну онуку. Позганяли людей з поля в одну кімнату, впритул роз­стріляли 14 осіб. Перед хатою лежа­ло тіло закатованого Кондратюка, розрубане вздовж лопатою. Упро­довж години тут загинуло 200 вер­ховинців, серед них 65 дітей віком від двох тижнів до 11 років.

Історик. Рішення Крим­ської конференції та договори між СРСР і Польщею 1945 р. внесли зміни у визначення кордону не на користь України. У складі Польщі опинилися споконвічні українські землі, де проживало 150 тисяч українців. Нове розмежування кордонів су­проводжувалось переміщенням ве­ликої кількості населення. До Поль­щі було переселено у 1944—1946 рр. майже мільйон осіб, переважно польського населення. Тоді ж до Ук­раїни з Польщі прибуло майже 520 тис. українців.

   До районів масового виселення ук­раїнського населення направили три піхотні дивізії Війська Поль­ського. Переселення українського населення здійснювали польські війська, народна міліція, управлін­ня безпеки, нерідко без попере­дження. На збори відводилася доба, а то й від 2 до 5 годин. Люди не всти­гали забрати з собою навіть найнеобхідніші речі.

Юрист. Депортованим не дозволялось обирати місце прожи­вання. Зі 192 тисяч українців Холмщини і Підляшшя, вивезених в 1944—1946 рр., понад 146 тис. бу­ли вивезені до північно-східних об­ластей України. Переселенці зали­шили в Польщі 461317 га власної землі. А те, що вони привезли до СРСР (худобу, техніку), невдовзі за­брали в колгоспи. Очевидці свідчать, що до пересе­ленців у колгоспах ставились з не­довірою, називаючи «бандерівця­ми». До колгоспної системи пересе­ленці звикнути не могли, тому всіма правдами й неправдами перебира­лись на західноукраїнські землі.

Учитель. Переселення українців в Радянську Україну не розв'язало українського питання в Польщі. Понад 220 тисяч залишилося, в то­му числі 150—160 тисяч осіб на своїх етнічних змішаних польсько-ук­раїнських землях, щоб стати учас­никами вже третьої хвилі депортації українців під назвою акція «Вісла». Хотілося б дізнатися, як проходила ця операція, які завдання пересліду­вала.

Політолог. Роман Дрозд у книзі «Дорога на захід» писав: «Польська влада, намагаючись пе­ретворити Польщу в мононаціо­нальну державу, намагалася продов­жити переселення українського на­селення до Радянської України, проте наштовхнулася на відмову ра­дянського уряду. Тоді виник задум переселення українців на західні та північні землі Польщі». Задум мав на меті: по-перше, ліквідацію струк­тур українського підпілля, а по-дру­ге, остаточне розв'язання україн­ського питання через цілковиту по­лонізацію українців на новому місці поселення.

Історик. Документи свідчать, що ідея проведення опера­ції з'явилась наприкінці 1946 — на початку 1947 рр. Військові частини, що діяли на території південно-схід­них воєводств Польщі, отримали наказ скласти списки українських та змішаних родин. Протягом міся­ця заступник начальника Генераль­ного штабу генерал-майор Моссор здійснював інспекцію воєвод­ських комітетів безпеки в Рюшеві, Кракові, Любліні. У звіті голові Дер­жавного Комітету Безпеки, мініст­рові національної оборони марша­лові Жимерському він запропонував виселити українців «окремими ро­динами, розпорошивши по всіх по­вернених землях, де вони швидко асимілюються». І план депортації українців, і керування операцією «Вісла» здійснював генерал-майор Моссор. Формальним приводом для реалізації операції стало вбивство 28 березня 1947р. віце-міністра національної оборони Польщі К. Сверчевського. Через кілька го­дин після вбивства Сверчевського було прийнято рішення про виселення українців. Мотивую­чи згадане рішення, польська ко­муністична влада поінформувала, що виселення українського насе­лення є наслідком вбивства «попу­лярного» генерала сотнею «Хріна» і має на меті боротьбу з українським підпіллям.

Хроніст. А далі події і розгортались з великою швидкістю. Вже 17 квітня була сформована опе­ративна група «Вісла» для ліквідації куренів УПА і для виселення з території Люблінського, Ряшівського, Краківського воєводств українського та змішаного населення. 23 квітня політбюро ЦК ПРП вирішило відправити цивільне українське населення, запідозрене у сприянні УПА, до табору в Явожно. То була колишня філія фашистського конц­табору Освенцім, перетворена по­ляками на початку 1945 р. на Цент­ральний табір праці.

Юрист. Запідозрені у спів­праці з УПА були поділені на три категорії:

А — зафіксовані Урядом Безпеки;

Б — зафіксовані військо­вою контррозвідкою;

В — застере­ження оголошував командир загону, який брав участь у виселенні меш­канців.

Осіб з цими категоріями че­кав арешт та ув'язнення в концта­борі Явожно. 9 травня до Явожно прибув з Освенціму перший транс­порт українських в'язнів, а до берез­ня 1949 р. кількість ув'язнених до­сягла близько 4 тисяч українців.

Історик. 28 квітня 1947р. шість дивізій Війська Польського (ВП) оточили села, де мешкали ук­раїнці. Водночас сили НКВС і Че­хословацької армії закрили східний і південний кордони Польської дер­жави на відтинку від Бреста до Но­вого Санча. О четвертій годині ран­ку понад 17 тисяч солдатів Війська Польського під командою генерал-майора Стефана Моссора розпоча­ли депортацію українців на тери­торії Польщі. Так почалася ще одна трагедія українського народу, відома нам сьогодні як операція «Вісла».

Архівіст. У програмних засадах акції «Вісла» чітко зазнача­лося: «Основною метою переселен­ня поселенців за акцією «Вісла» є їх асиміляція в новому польському се­редовищі. Докласти зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати щодо цих поселенців назви «украї­нець». Уразі, якщо з поселенцями на повернуті землі пробрався ін­телігентський елемент, треба його селити окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з акції».

     Про форми та методи проведення операції можна дізнатись з таємної інструкції, адресованої командирам військових частин, що проводили виселення. «У день евакуації на світанку пе­рекрити виходи з села, щоб не до­пустити втечі цивільного населення передовсім у напрямку лісу. На світанку оголосити збір усього населення на вибраному місці і рі­шуче й безкомпромісно заявити, що з метою уможливити їм спокійне життя і працю, уникнути непотріб­них жертв цивільного населення в ході боротьби з бандитизмом у ра­йоні сіл і самих селах за розпоря­дженням головних властей населен­ня переселяється на віднайдені те­рени. Будь-хто, без уповноваження залишившись на місці, буде вважа­тись за члена банди і трактуватись як такий».

Юрист. Переселенці втра­чали нажите майно. Це закріплював спеціальний декрет уряду Польщі від 27 серпня 1947 р. За ним україн­ців позбавили права на власні гос­подарства, з яких їх виселили під час акції, і на залишене ними неру­хоме майно. Розкидані по польськомовних селах по кілька родин українці не мали ані своєї церкви, ані своєї школи, їх пе­реслідували навіть за те, що співали українських пісень на весіллях. Це був ще один приклад знищення ук­раїнства, української культури.

Політолог. У доповіді Ігоря Галагіди «Життя українців на західних землях після операції "Віс­ла"» читаємо: «У дискусії на тему операції "Вісла" з'являються погля­ди, що нібито виселення було для українців якимось покращенням економічної ситуації. Дійсність пер­шого десятиліття була зовсім ін­ша… Українці з операції "Вісла" були останньою групою, котра при­була на північні та західні рубежі Польщі. Тому господарства, які во­ни отримали, були найбільш зруй­новані». Іншою проблемою був брак продо­вольчих товарів. Більшість україн­ців була виселена перед жнивами, а запаси харчів, які з собою привез­ли, вичерпалися. Ігор Галагіда ствер­джує: «Згідно з розпорядженням, переселені українці були розміщені у великому розпорошенні. ...Небез­печні родини можна було поселяти лише по одній у кожному селі і не можна було їх мішати з іншими ро­динами. З поселення були виключені регіони, які були розташовані на меншій віддалі ніж 30 км. від воєвод­ських міст та моря, а також 50 км. від державних кордонів. Число україн­ців в одній місцевості не могло пе­ревищувати 10 % по відношенню до польського населення».

Юрист. Крім цього, ук­раїнці були під постійним наглядом. Не могли змінювати місцезнахо­дження. Під час перепису населен­ня полонізовано деякі українські прізвища та імена. Українці не мог­ли також плекати рідної мови та культури. Органи місцевої влади за­бороняли вживати назву «украї­нець». Замість цього вживали тер­мін «поселенець з операції "В"». Заборонена була також діяльність греко-католицької церкви, до якої належало 70 % українців. Священи­ки були репресовані. Від момен­ту прибуття на північні та західні землі Польщі поляки ставилися до українців з нехтуванням та підо­зрою.

Історик. У процесі опе­рації «Вісла» польські військові про­водили бойові операції проти загонів УПА. Слідча комісія, яка оперативно розслідувала справу вбивства генерала К. Свєрчевського, так і не змогла встановити точні прізвища «організаторів та виконав­ців вбивства». Було зроблено при­пущення, що вбивство здійснили члени УПА, бо військові чули голос команд, що «віддавали бандити ук­раїнською мовою». У Державному архіві Варшави містяться судові до­кументи на воїнів УПА, звинуваче­них у вбивстві генерала. Допити цих підозрюваних тривали з 10 травня до 20 серпня 1947 р.

    27 листопада 1947 р. політбюро ЦК Польської Робітничої партії ухвали­ло рішення організувати процес над убивцями генерала. Суд відбувся у Варшаві 29 травня 1948 р. До смертної кари було засуджено 9 пов­станців.

Історик. 27 травня 1947р. військовий прокурор оперативної групи (ОГ) «Вісла» отримав таємну інструкцію, згідно з якою смертні вироки, винесені військовим судом ОГ «Вісла» людям, причетним до діяльності ОУН-УПА, почали вико­нувати одразу після закінчення про­цесу. Вироки виносили протягом чотирьох—семи днів. Право поми­лування використано лише щодо восьми осіб. Загалом до смертної кари протягом 1948 р. було засуджено 75 українців. Та найбільше смертних вироків винесено в 1947 р. — 372 особи.

Учитель. Хотілося б дізнатися про кількість депортованих під час операції «Вісла» та з'ясувати наслід­ки депортацій українців протягом 1944-1947 рр.

Історик. Сьогодні ми можемо підрахувати кількість де­портованих. Це 140 575 тис. україн­ців, які проживали на території 22 повітів південно-східної Польщі. З Краківського воєводства було депортовано 10 510 осіб, з Ряшівського - 85 339 і Любельського - 44 726 осіб. Вони були поселені у 71 повіті 9-ти воєводств, у тому числі — у Білостоцькому 995 осіб, Гданському — 5280, в Кошалінському—31 169 осіб, в Ольштинському — 56 625, в Опольському — 2 541, в Познанському — 1437, в Шецінському — 15 058, у Вроцлавському — 15 492 та у Зеленогірському — 10 870 осіб.    У концтаборі Явожно ув'язнено 3 800 осіб, вбито 655 осіб, заарешто­вано 1 466 членів руху опору. До кінця 1947 р. у місця, звідки депор­тували українське населення, пере­селили близько 14 тисяч осіб поль­ської національності.

Політолог. Якби дивно це не звучало, але більшість поль­ського суспільства й досі вважає, що операція «Вісла» була необхідна. Польський Сейм так і не визнав, що операція «Вісла» була злочином. А ця операція стала жорстоким про­довження примусового виселення українців із застосуванням військо­вої сили в 1944—1946 рр. За даними польських джерел, за цей період пе­реселили 482 тисячі осіб.

Політолог. У доповіді «Довкола операції "Вісла"» Тадеуш Анджей Ольшанський написав: «Підсумок операції "Вісла" був страшний... 150 тис. вигнанців і зруй­новані суспільні зв'язки української громадськості у Польщі. Українці у Польщі стали розпорошеною діас­порою, позбавленою опори у тому, що для кожного народу найдорож­че — в малій батьківщині, батьків­ській землі».

У ч и т е л ь. Та на цьому трагедія ук­раїнців не завершилась,  оскільки в травні — жовтні 1951р. мала місце ще одна депортація. Суть її полягала в тому, що, за польсько-радянською угодою, частина земель з природни­ми покладами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну відійшли СРСР, натомість Польща отримала землі Устрицького та Стрілківського районів Дрогобицької області. З десятків сіл і містечок і були вивезені українці на схід та і південь України.

    На жаль, наслідки депортації й досі не отримали політико-правової оцінки. Та, думаю, сьогоднішній урок наблизив нас до переосмислення минулого, задля того, щоб таке більше не повторилось.

IV. Закріплення та узагальнення матеріалу

Метод «Займи позицію»

Хто ж були українці під час депорта­цій: переселенці чи вигнанці?

Учні наводять по два аргументи своєї позиції.

V. Підсумки уроку

VI. Домашнє завдання.

      Опрацювати §10 . Індивідуальні завдання.

Культурне життя в Україні другої половини 1940-х – початку 1950-х рр.

МЕТА. Схарактеризувати розвиток культури України у повоєнний час. Наголосити на процесі ідеологічного насту­пу на українську культуру («жданівщина»). Показати здобутки української культури в даний період. Форму­вати в учнів інтерес до культурних надбань українсько­го народу. Виховувати високі моральні якості на кра­щих зразках національної культури. Виховувати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: урок формування умінь та навиків.

Вид заняття: урок-семінар.

ХІД УРОКУ:

1.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.

2.МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вітаймо ж цю добу колонізацій,

добу нечуваних екстермінацій,

талантів, партій, напрямків і сект, —

добу, що ліквідує інтелект.

Юрій Клен. Попіл імперій (1946)

     Видатний український поет з діаспори, Юрій Клен міг дозволити собі такі сміливі правдиві оцінки радянського суспільства, бо жив у Канаді. А чи могли це зробити гро­мадяни СРСР? Чому автор «вітає» «добу, що ліквідує інтелект»? Що відбувалося в ук­раїнській культурі перших повоєнних років? З яких причин та за яких обставин? Які на­слідки це мало для сучасників та, власне, і для нас?

Усе це ми маємо з'ясувати на сьогоднішньому уроці.

3.ВИВЧЕНННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

ПЛАН :

1.     Розвиток освіти і науки.

2.     Література і мистецтво.

3.     Становище творчої інтелігенції . Ідеологічні кампанії.

4.ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ І ВМІНЬ УЧНІВ.

     Бесіда.

5.ПІДСУМКИ УРОКУ

   Вчитель оцінює виступи учнів, враховуючи змістовність та особисте бачення проблеми, оригінальність думки, підбір цікавих і переконливих фактів, використання додаткової літератури, робить зауваження тим учням, які неретельно готувалися до семінару. При необхідності, пояснює складні питання теми.

6.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

      Опрацювати §11. Індивідуальні завдання.

Наш край у 1945 - на початку 50-х рр. ХХ ст.

Мета: з’ясувати  особливості відбудови народного господарства у нашому краї, яким був трудовий подвиг мешканців Житомирщини у відбудові народного господарства, про вирішення соціальних проблем, національну політику влади у нашому краї; з’ясувати, якою була структуру та діяльність націоналістичного підпілля на Житомирщині, заходи влади, спрямовані на його виявлення і знищення; закріпити навички аналізу й зіставлення історичного матеріалу, уміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах; вихову­вати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І.  ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда.

III. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ІV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

ПЛАН:

1.Повоєнна відбудова господарства Житомирщини.

2. Голод 1946-1947 рр.

3.Соціально-економічний і культурний розвиток краю у 1944-1953 рр.

4.Боротьба ОУН-УПА у нашому краї.

1.Повоєнна відбудова господарства Житомирщини.

Учитель. Одразу зі звільненням Житомирщини від німецьких загарбників роз­почалася відбудова народного господарства області. В першу чергу відновлювали ті об'єкти, які забезпечували життєдіяльність населених пунктів. Як правило, відбудовували народним методом: колективно, без залучення державних коштів, із використанням у якості будівельних матеріалів цегли, дерева зі зруйнованих споруд. Ніхто за ці роботи плати не одержував — усіма рухало бажання скоріше повернутися до мирного життя, якого так довго чекали і за яке так самовіддано боролися у боях з ворогом. До кінця 1944 р. було май­же завершено розмінування, збір техніки, озброєння, боєприпасів у Житомирській області. Значний внесок у цю справу зробили воїни регуляр­них частин. Однак, незважаючи на героїчні зусилля громадян області, за 1944 рік не вдалося ще повністю відновити роботу усіх підприємств. Навіть до 1950 року по багатьох показниках область ще не досягла довоєнного рівня. Разом з тим, необхідно відмітити появу промислових новобудов - уведено в дію Коростенський завод "Буддеталь", Бердичівський рафінадний завод. 1946 року на околиці Коростишева відкрито поклади бурого вугілля, і вже станом на 1950 рік було видано нагора 78 тисяч тонн вугілля. У Коростені вже до травня 1945 року відновлено роботу залізничного вузла, фарфорового заводу, продовжувалася відбудова заводу "Жовтнева куз­ня". З 1949 року почав діяти завод "Торфмаш". Через Житомирську область у той час прокладали газопровід Дашава - Київ, і вже у 1948 - 1949 роках було газифіковано багато підприємств, зокрема у Бердичеві - рафінадний завод, електростанцію, м'ясокомбінат, цукрозаводи в Андрушівці, Червоному, Янушполі.

     Головне завдання, яке поставило державно-партійне керівництво: дострокове виконання виробничих планів післявоєнної п'ятирічки. Заохочува­лося соціалістичне змагання між бригадами, підтримувалося перевиконання виробничих норм. Тодішня преса писала про передовиків виробництва підприємств Житомира — фрезерувальника Володимира Сокальського, столяра Якова Головачова; Бердичева — працівників шкірзаводу Потапова і Руцької, Токарівки - робітника фарфорового заводу Кузьмінчука та багатьох інших.

Архівіст.Важливим завдан­ням також було відновлен­ня соціальної сфери. Як писала у червні 1946 року обласна газета «Радянська Житомирщина», «без особливих затрат державних коштів і фондових будівельних матеріалів із загаль­ного числа 1415 шкіл від­ремонтовано 1405 і 1335 учительських квартир. Для всіх шкіл і вчителів на весь рік уже заготовлено і завезено паливо». Також газета повідомляла про побудову народним методом клубу у с. Старій Чорториї Любарського району і відкриття у с. Рихальську Ємільчинського району кінотеатру: «...понад 300 ро­бітників і колгоспників навколишніх сіл у перший вечір проглянули серію документально-хронікальних фільмів про життя Радянської України і братських республік». Історик. Здійснюється й електрифікація сіл - необхідні комплектуючі постачав Токарівський фарфоровий завод Баранівського району. 1946 p. у Стремигороді Чоповицького району збудовано гуртожиток, медпункт, їдальню при МТС. Однак на той час побутові умови і матеріальне становище населення залишалося важким, особливо сільських мешканців.

Економіст. Політика влади не робила колгоспи і колгоспників багатими - у знач­ній мірі через, "ножиці цін" вони, навпаки, біднішали. Надзвичайно низька ціна, яку держава встановила на сільськогосподарську продукцію, унеможливлювала зміцнення колгоспів, призводила до збитковості виробництва. Ослаблювали колгоспи й такі чинники, як обов'язкове направлення на шахти Донбасу директивно визначеної кількості молоді, а також продовольчої до­помоги, за так званою рознарядкою, яка визначалася для кожного району, кожного колгоспу.

Архівіст.Газета "Радянська Житомирщина" писала: "Трудящі Ружинського району, взявши шефство над шахтою "Нова Голубівка", подають їй братерську допомогу. В усіх колгоспах почався збір продуктів для відправки підшефній шихті. Найближчими днями район відправляє Донбасові три вагони карто­плі, м'ясо, масло, яйця". У колгоспах не вистачало не лише техніки, а й коней, волів, тому залуча­ли худобу з особистих господарств колгоспників. Обласна газета у бравурному тоні розповідала у за­мітці за 6 квітня 1946 р: "Колгоспники артілей Корнинського району вико­ристовують допоміжне тягло на польових робо­тах. Тут щодня працюють у середньому 940-950 ко­рів. Колгоспниця Надія Савчук з села Солов'їв Лугинського району, пра­цюючи з своєю коровою на боронуванні, виконує по півтори норми". Однак далеко не завжди картина була така оптимістична - про це свідчать й інші публікації. У газеті "Соціалістичний шлях" (Андрушівський район) за 1946 р. читаємо: "На польових роботах в колгоспі "Червоний лан" повинно працювати щоденно 140 корів. Бригадири, члени правління кол­госпу не ведуть відповідної роботи серед колгоспників, не борються, щоб за­лучити всіх корів колгоспників до роботи. На  полі працює всього 40-45 корів, через що затягнені строки посіву". У замітці за 18 липня 1946 р. йдеться про те, що "на полях ХХ-річчя Жовтня с.Нехворощ повинні щоденно працювати 70 косарів, а працюють лише 50. З працездатних 553 колгоспників на роботу виходять 95 чоловік. Це й призвело до того, що всього скошено 21 %  до плану, а зв'язано 20 % скошеного хліба. Відсутня дисципліна в кол­госпі". Історик. Причиною була низька оплата праці - з колгоспниками розраховували­ся за вироблені трудодні восени частиною зібраного врожаю за залишковим принципом (за 1 трудодень - 1 кг зерна). Через це і в 1945, і в 1946 р. владою оголошувалася мобілізація на сільськогосподарські роботи працездатного населення міст. Мобілізації, зо­крема, підлягали:

1)   все працездатне населення, яке не працює на підприємствах проми­словості і транспорту;

2)   частина службовців державних, кооперативних і громадських уста­нов;

3)   учні 6—10 класів неповно-середніх і середніх шкіл.

     Відзначалося, що мобілізації підлягають особи чоловічої статі віком від 14 до 55 років і жіночої статі віком від 14 до 50 років. Звільненими від мобілізації були жінки, котрі мали дітей до 8-річного віку, але у випадку від­сутності інших членів родини, які б забезпечували нагляд за ними. Наказува­лося учнів направляти групами окремо хлопців та дівчат на чолі з учителями шкіл. Тривалість робочого дня для учнів шкіл становила 14 годин, тобто з 6 до 20-ої години. У відповідь колгоспи допомагали школам: виділяли транспорт (як правило, підводи) для привезення палива вчителям, ремонтували шкільні приміщення.

Бесіда.

2. Голод 1946-1947 рр.

Повідомлення учнів. Заслуховуються повідомлення учнів про голод 1946-1947 рр. на території Житомирщини.

Бесіда.

3.Соціально-економічний і культурний розвиток краю у 1944-1953 рр.

Учитель. У ході відбудови народного господарства першочергове значення на­давалося відновленню промисловості, соціальна інфраструктура ж залишалася тривалий час слабко розвинутою, особливо у сільській місцевості. У соціальній сфері було багато проблем: нестача чоловічих рук, значна кількість інвалідів війни, сирітство, безпритульність, жебрацтво. Через величезні втрати чоловічого насе­лення майже увесь тягар відбудови ліг на плечі жі­нок і підлітків. Внаслідок відсутності техніки, ме­ханізації більшість робіт виконувалася вручну.

Архівіст. Андрушівська районна газе­та "Соціалістичний шлях" у лютому 1946 р. писала: "...ланка Августович Яніни на площу під цукровий буряк вивезла за один день 10 тонн пе­регною. Не відстає і лан­ка Длогуш Марії, яка за один день вивезла 9 тонн перегною. Борючись за високий урожай цукрових буряків, ланкова Боримська зі своїми членами ланки за один день вручну і своїми коровами вивезли 11 тонн перегною".

Соціолог. Щоб інваліди війни відчували себе потрібними суспільству і могли заробляти собі на життя, всюди створюються для них артілі з виробництва рослинної олії, мінеральної води, переробки зерна на крупу, пошиття і ремонту одягу та взуття. Також для інвалідів війни організували курси з різних професій. Безу­мовно, що це були важливі заходи, які сприяли соціалізації людей з обмежени­ми можливостями. Ті, хто не міг працювати, перебували на утриманні держави у будинках інвалідів, які діяли у Житомирі, Бердичеві, Коростені.У полі уваги соціальної політики були сім'ї загиблих воїнів - такі сім'ї одержували пенсії і допомоги (30 крб.), а також готовим взуттям або матеріалом на його пошиття. Для допомоги дітям із таких родин було створено фонд Все­обучу, з якого виділяли кошти на придбання одягу і взуття. Війна забрала життя тисяч людей, багато дітей залишилися сиротами: у кожному районі області було два-три сирітські будинки, значна кількість дітей стала безпритульними, жебраками. Їм теж намагалися допомагати, направляли у школи-інтернати.

Медик. Враховуючи негативні наслідки війни (поранення, хвороби, голодування), населення потребувало медичної допомоги. За першу повоєнну п'я­тирічку в області налагодили роботу 122 лікарні, 464 фельдшерсько-акушерські пункти, 250 пологових будинків, сім санаторіїв, водолікарень, два госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни. У медичних закладах області працювали близько тисячі лікарів, 3670 фельдшерів та інших медичних працівників. Однак покращення здоров'я залежить і від умов життя та праці, від рівня оплати праці, від якості харчування - а це все було незадовільним.

Історик. До 1947 р. існували продовольчі картки, на які одержували певну норму продуктів; з березня 1948 р. їх відмінили, 1947 р. відбулася також грошова реформа, яка мала однак конфіскаційний характер і негативно вплинула на матеріальне становище населення, особливо селянства. Ціни на усі товари були високі, а зарплати - низькі (1 кг вершкового масла - 250 крб.). До того ж постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1948 р. повністю припинена виплату пенсій колгоспному селянству. Та й існуюче пенсійне забезпечення було недостатнім.

Архівіст. Про становище населення свідчили численні листи у редакції газет і органи влади: "Я інвалід Вітчизняної війни III групи (втратив ліву ногу), маю 0,11 га городу, працюю в радгоспі "Більшовик" сторожем з окладом 225 крб. Сім'я складається з 4-х осіб. Пенсію припинили виплачувати, а на 225 крб. утримувати свою сім'ю я не можу"; "Я, як інвалід III групи, отримую 75 крб. пенсії. В даний час я обраний головою сільради, де буду отримувати 310 крб. Мене попередили, що пенсії отримувати не буду. Склад сім'ї - непрацююча дружина, двоє дітей і непрацездатна мати. Я бажаю працювати головою сільради, але моє матеріальне становище при такій платні й відсутності пенсії не задовольняє нормальний стан сім'ї".

Економіст. За чинними нормами соціального забезпечення інваліди Великої Вітчизняної війни ІІІ групи, які проживали у селі і були пов'язані із сільським господарством, отримували 50 % від визначеної пенсії, що становила 36 крб. на місяць, а ті, хто мешкав у місті, одержували пенсію у повному розмірі. Ставка директора початкової школи становила 715 крб. (за відсутності навчальних годин). А зарплата, для прикладу, вчителя зі стажем 25—30 років з 27 - годинним тижневим навантаженням становила 680 крб. у місяць. Моло­дий учитель, маючи тижневе навантаження 24 години, одержував місячну зарплату в 425 крб. Але це тільки нараховані гроші. Із місячної зарплати здійснювалися відрахування: 6,5 % прибуткового податку, 12 % - на позику державі, 6 % - податок за бездітність (якщо не мали жодної дитини). Щоправда, раз у рік учителі одержували по 40 крб. на компослуги (в основному, на придбання палива). Учительська пенсія становила 150 крб. у місяць.

Історик. Проте, незважаючи на низьку оплату праці та важкі побутові умови, люди жили щасливим усвідомленням, що закінчилася війна, і вірою у краще майбутнє, яке хотіли наблизити, долаючи усі труднощі. Життя намагалися напов­нити повноцінним змістом, тому театр, музика займали важливе місце у ньо­му. В області станом на 1950-й рік діяли 36 районних і сільських будинків культури, 1220 сільських, колгоспних і профспілкових клубів, близько 300 хат-читалень, 1940 бібліотек, з яких близько тисячі - колгоспні, а бібліотечний фонд налічував загалом майже один мільйон книг. 1949 р. запроваджено загальну 7-річну освіту, нагородження учнів медалями, проте подальше навчання  було платним (150 крб у рік). У кожному селі, містечку при школах, клубах, діяли хорові, драматичні гуртки.

Архівіст. Обласна газета "Радянська Житомирщина" регулярно розповідала про культурне життя краю: "Дитяча художня олімпіада м. Житомира, яка тривала з 27 по 31 березня 1950 р., яскраво продемонструвала невичерпні художні здібності нашої учнівської молоді, виявила чимало юних талантів, що, можливо, в свій час стануть на самостійний шлях великого життя в мистецтві". В іншій публікації читаємо: "Лижний агіткультпробіг, присвячений виборам, провели 16 культармійців Житомирського педінституту. Всюди на 150 кілометровому лижному переході агіткультбригада проводила лекції, бесіди, виступала з художньою самодіяльністю перед трудівниками села''.

Культуролог. Безумовно, тодішнє культурне життя мало чітке ідеологічне спрямування, література і мистецтво піддавалися жорсткій цензурі. Будь-який відступ від встановлених правил і вимог передбачав щонайменше заборону публікації чи оприлюднення твору або навіть покарання автора. Одним із поширених звинувачень української творчої інтелігенції було звинувачення у "буржуазному націоналізмі". Так, за це засудили викладача кафедри української літератури Житомирського педінституту Дмитрука Івана Лавріновича. Представники єврейської творчої інтелігенції зазнавали переслідувань за звинуваченням у космополітизмі, зокрема поет Леонід Первомайський, життєвий шлях якого був пов'язаний із Житомирщиною, а також письменник Ісаак Кіпніс, уродженець нашого поліського краю (останнього засудили до 10 років перебування у виправно-трудових таборах).

Релігієзнавець. У релігійній сфері, поряд із ліквідацією української греко-католицької церкви в 1946 p., ставлення до православної церкви, яка відновила свою діяльність ще у період німецько-нацистської окупації, з боку держави зберігалося терпиме, навіть більше - в 1944-1945 pp. частина православних священників була нагороджена медалями "За внесок у перемогу над фашизмом" за збір пожертвувань для Червоної армії (щоправда, указом під грифом "таємно"). Серед них - священики Житомирщини о. Іоан Гармата, о. Леонід Ленчевський та ін. Останній відомий також як один із найпомітніших у той час краєзнавців, автор цілого ряду досліджень.

Історик. Негативне ставлення влади до деяких національних меншин зумовили перейменування в 1946 р. багатьох населених пунктів. Так як Житомирщина відрізнялася доволі строкатим національним складом населення, зокрема компактним проживанням польської, німецької національних меншин, що відбилося у назвах сіл і хуторів, де вони мешкали, тому у нашому краї зміни мали масовий характер - загалом перейменовано понад 130 населених пунктів. Перейменуванню підлягали також давні назви тюркського (татарського) походження. Для прикладу, перейменовано німецькі назви с. Колонія-Франдорф — на с. Яблунівку, с. Колонія-Найдорф — на с. Заздрівку (Володарсько-Волинський район), с. Фрайнвяльд - на с.Слобідку, с.Генріхівка - на с.Андріївку (Червоноармійський район); польські назви: с.Юзвин - на с.Йосипівку (Ружинський район), смт. Янушпіль - на Іванопіль (тепер Чуднівського району); назви, пов'язані з татарським етносом: с.Баскаки - на с.Кам'янку (Барашівський район, тепер Ємільчинського району), с.Мала Татарнівка -  на с.Малосілку (Бердичівський район), Татарнівка-с.Озерянку (Троянівський район, тепер Житомирського району), с. Курмань - на с. Тернівка (Ярунського району, тепер Новоград-Волинського району). Такі перейменування з політично-ідеологічних мотивів принесли велику шкоду: адже таким чином відсікався історичний зв'язок сучасного з минулим, завдавався непоправний удар по історичній пам'яті місцевого населення. Людей привчали відрікатися від давніх народних звичаїв, від давньої історії свого села, свого роду. Ми втратили значний пласт інформаційного джерела, якими є топоніми. Тому виправданим і важливим є відновлення, за можливості, колишніх історичних назв населених пунктів.

Бесіда.

4.Боротьба ОУН-УПА у нашому краї.

Повідомлення учнів. Заслуховуються повідомлення учнів про боротьбу ОУН-УПА у нашому краї.

Бесіда.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда .

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Підготуватися до контрольної роботи. Повторити §1-11, матеріал на копіях. Підготувати до перевірки словники і контурні карти.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА ЗА ТЕМОЮ «УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. УКРАЇНА В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ»

МЕТА: поглибити і систематизувати знання учнів, орієнтувати клас на перспективи просування у вивченні подальшого матеріалу, оцінити навчальні досягнення учнів.

ТИП УРОКУ: перевірки й обліку знань, умінь і навичок.

ХІД УРОКУ:

1.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

2.ТЕМАТИЧНЕ ОЦІНЮВАННЯ

ВАРІАНТ 1

Виберіть правильну відповідь.

1."Визвольний похід" Червоної Армії розпочався:

а)23 серпня 1939 р.;     б)1 вересня 1939 р.;     в)17 вересня 1939 р.

2. Якою цифрою позначенотериторії, приєднані до складу УРСР в 1954р.?

3. Мета, що об'єднувавала течії в рухові Опору в Україні:

а) вигнання окупантів з території України;

б) проголошення незалежності України;

в) відновлення радянського ладу.

4. Дайте визначення термінів (понять): «геноцид»; «новий порядок»; «колабораціонізм».

Виконати одне із завдань на вибір. Відповідь аргументувати.

5.Які причини поразки Червоної Армії на початковому етапі війни?

6.Охарактеризуйте радянський партизанський і підпільний рух у роки війни.

7. Напишіть міні-твір: «Житомирщина в 1939-1945 рр.»

Виконати одне із завдань на вибір. Відповідь аргументувати.

8. Охарактеризуйте окупаційний режим в Украї­ні 1941—1944 рр.

9. Охарактеризуйте розвиток культури у повоєнні роки.

10. Охарактеризуйте рівень життя та побут населення в перші повоєнні роки.

ВАРІАНТ 2

Виберіть правильну відповідь.

1.Днем перемоги у Великій Вітчизняній війні вважається:

а) 8 травня 1945 р. ;     б) 9 травня 1945 р. ;     в)2 вересня 1945 р.

2. Якою цифрою позначено території, приєднані до складу УРСР в 1930-1940 рр.?

3. Нацисти не ліквідували колгоспи в Україні, тому що:

а) українські селяни відмовлялись виходити з колгоспів;

б)      колгоспи дали змогу максимально вилучати продовольчі ресурси з українського села;

в) сталінський і нацистський режим мали спільну природу.

4. Дайте визначення термінів (понять): «Голокост»; «Рух Опору»; «Східний вал».

Виконати одне із завдань на вибір. Відповідь аргументувати.

5.Які наслідки мали масові репресії в Червоній Армії?

6. Охарактеризуйте націоналістичний партизанський і підпільний рух за роки війни.

7. Напишіть міні-твір: «Житомирщина в перші повоєнні роки»

Виконати одне із завдань на вибір. Відповідь аргументувати.

8.У чому полягає суперечливість проблеми колабораціонізму в роки Другої світової війни в Україні?

9. Охарактеризуйте розвиток культури в роки війни.

10. Охарактеризуйте рівень життя та побут населення в 1941-1945 рр.

3.ПІДСУМКИ УРОКУ

4.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити і узагальнити матеріал теми.
Додатки до теми:"Депортація кримських татар у травні 1944 р. "
Додатки до теми: "Наш край в 1939-1945 рр."